Читати книгу - "Грушевський, Скоропадський, Петлюра"

При цьому УНС вів ці переговори паралельно з переговорами про вступ своїх представників до уряду Лизогуба[317].

Д. Мануїльський (1883—1959 рр.). Суспільне надбання

Переговори з представником більшовицької делегації Дмит­ром Мануїльським Винниченко вів особисто[318]. Зрозуміти таку комбінацію було складно навіть утаємниченим особам, навіть Шаповалові, який нібито зовнішніми справами в УНС опікувався. До слова, так само їм тоді, а нам сьогодні незрозуміло, чому головою військової комісії було обрано саме Винниченка, «який війська ненавидів... Все робилося якось навпаки»[319].

Переговори з більшовиками відбувалися, зокрема, в будинку заступника міністра фінансів Василя Мазуренка (1887—1937 рр.), який безпосередньо брав у них активну участь. Мета переговорів, за словами Шаповала, полягала в тому, щоби «добитися нейтралітету більшовиків у нашій війні проти німців». Більшовики йшли на взаємне визнання, запропонували 3 млн рублів за умов підписання «оборонного союзу проти Антанти... Через загальний принцип нашої політики... — нейтралітет за всяку ціну — такого договору писаного ми не хотіли заключати, лишились при чесному слові обох сторін не шкодити взаїмно. І не взявши від їх ніякої грошової допомоги», — стверджував Микита Юхимович. І тоді, і сьогодні ці твердження особливої довіри не викликали і не викликають[320].

Винниченко, в свою чергу, на пленарному засіданні Трудового Конгресу повідомив, що в ході цих переговорів було досягнуто угоди з 5 пунктів, які передбачали:

— визнання Радянською Росією самостійності, нейтралітету та демократичного устрою УНР,

— встановлення торгових відносин між двома державами,

— дозвіл на діяльність українських комуністів за умов, «що цій партії не вільно захоплювати владу збройною рукою»[321].

Про що Винниченко домовився з більшовиками?

Зміст угод детально проаналізував дослідник Петро Солуха. Висновки такі.

Перший: переговори вів одноособово Винниченко, нікого при цьому фактично не інформуючи.

Другий. Існують принаймні дві версії щодо угод, підписаних сторонами[322]. За версією Винниченка, це — посилення розвідувальної діяльності на фронті, визнання нового націонал-соціалістичного режиму єдиною українською владою, невтручання у внутрішні справи України, легалізація національної компартії.

За Шаповалом, умови були такі: визнання України самостійною державою, устрій якої буде встановлено конституантою, невтручання в її внутрішні справи, «строгий нейтралітет до всіх держав». При цьому більшовики обіцяли 3 млн рублів на організацію антигетьманського повстання і «допомогу людьми», «вимагаючи, щоб Винниченко підписав “оборонно-зачіпний” союз України з большевицькою Росією проти Антанти», на що Винниченко не погоджувався[323].

Третій висновок Солухи. Це була угода між представниками Російської радянської держави та приватною особою. Винниченко вів їх не як державний діяч, а як український соціал-демократ, не маючи при цьому навіть офіційного уповноваження партії.

Висновок четвертий. Встановлення конкретної форми політичного режиму в тій чи іншій країні є виключною і абсолютною прерогативою її громадян, а не предметом угоди приватних осіб.

П’ятий. Громадяни УНР ніде і ніколи не вимагали легалізації створеної невідомо ким у Москві української комуністичної партії, про існування якої вони навряд чи тоді здогадувалися.

Шостий. Усе це свідчило «про цілковитий моральний розклад наших соціялістичних партій, нашої демократії, наших провідників».

До змісту Винниченкової угоди додали ще й принциповий пункт про спільні дії проти Денікіна, Краснова, Антанти та Польщі. Це відкривало для УНР принаймні два нових фронти — на півдні та на заході.

Дії Москви та білоцерківських заколотників координувалися. З одного боку, про це свідчить тактика, якої дотримувався Коновалець під час повстання[324], з другого, — створення вже 20 листопада в російському Курську маріонеткового Тимчасового робітничо-селянського уряду України на чолі з Юрієм (Георгієм) П’ятаковим.

Тими днями гетьманські спецслужби перехопили більшовицького кур’єра з тими самими трьома мільйонами рублів. Слідство встановило: більшовики нібито вже видали УНСоюзові 50 млн на антигетьманську агітаційну кампанію. До в’язниці потрапив навіть радянський консул в Одесі, зокрема за підтримку збройних більшовицьких загонів[325].

Сам гетьманський уряд також активно розігрував «російську карту», але, на відміну від націонал-соціалістів, антибільшовицьку. За дозволом гетьмана у Києві, Одесі, Харкові, Житомирі та інших містах було відкрито опорні пункти для поповнення армії «білих». Надавалася і матеріальна допомога: на Кубань було направлено щонайменше 9700 гвинтівок, 5 млн набоїв, 50 тис. снарядів. Німці, зі свого боку, надали не менше 11,5 тис. гвинтівок, майже 100 кулеметів, 46 гармат, 10 тис. снарядів, іншу зброю[326].

УНС шукає підтримки у Скоропадського

УНСоюз активно шукав контактів як зі Скоропадським особисто, так і з членами уряду.

Винниченко особисто передав до рук гетьмана власноручно написану заяву УНСоюзу. У ній стверджувалося:

— уряд Скоропадського не є повноправним і законним;

—  він чужий українському народові національно і ворожий йому політично;

—  вся урядова діяльність веде край до руїни;

—  законним може бути тільки уряд, який спиратиметься на «широкі демократичні маси українського народу».

Заява, вочевидь, ігнорувала ту очевидну обставину, що в Україні жили і маси народу неукраїнського, і маси, несвідомі величних і таких яскравих принципів УНСоюзу.

Чи не головна вимога цього пафосного документа (інших Винниченко писати не вмів) цілком імперіалістична: згуртування «в один державний український організм усіх заселених українцями земель»[327]. Згодом таку вимогу, але щодо німців, кваліфікували як «нацизм». Винниченко також запропонував гетьманові створити «коаліційний» кабінет за участю УНС. При цьому гетьман мав висунути територіальні претензії до сусідніх держав та регіональних урядів de facto. Це фактично означало би війну проти країн Антанти, які мали свій погляд на проблеми повоєнного устрою в Європі, розподілу територій Німецької та Австро-Угорської імперій. Практично це означало також і війну з Польщею, Угорщиною, Румунією, Чехословаччиною, регіональними урядами, які утворилися на великоросійських землях, а також з тими російськими силами, які виступали з централістських позицій (наприклад, із Денікіним, Юденичем тощо).

Винниченко фактично запропонував Скоропадському політичний союз. Його умови: УНС, за яким реально стояло декілька десятків політичних авантюристів, готовий заплющити очі на «нелегітимність» режиму.

Стахів кваліфікував цей документ як «останню платформу угоди і компромісу» між УНС та Скоропадським. Посилаючись на Шаповала, дослідник зауважив: Винниченко «аж до останніх днів перед самим рішенням про переводження повстання в практиці ще вагався, чи взагалі реально йти до повстання, чи пробувати нових способів компромісу з гетьманом...».

За декілька днів до 14 листопада Винниченко «висловлював пропозицію, щоб погодитися з гетьманом за таку політичну ціну: гетьман покличе до влади чисто український кабінет, який зобов’яжеться, що після проведення загальних виборів в Україні українська демократія підтримає його кандидатуру на президента держави»[328]. «Одним словом, — підсумував Шаповал, — Український Національний Союз став трансформатором революційної енергії в Україні, а роль машиністів узяли на себе Винниченко і я»[329].

Мемуаристи та дослідники про роль і місце «трансформатора»  

та його «машиністів» в історії

Оцінки постійно змінювалися. В залежності від персони, яка їх давала, обставин часу та місця, в яких такі оцінки формулювалися. Критерій простий: чим більш «національно свідомим» був оцінювач, тим більш пихато він висловлювався. Наведу найбільш яскраві приклади.

Перший. «Український Національний Союз як авторитетне представництво організованої української демократії і як єдиний речник політичної волі України мав повне конституційне право й обов’язок рішати справи, що були необхідні для рятування суверенности Української Держави в часі, коли не можна було скликати Конституанти України»[330].

Приклад другий. «Український