Читати книгу - "Шлях королів. Хроніки Буресвітла"

Це було марудною справою. Сидячи в обтягнутому вепрмантином сідлі та знічев’я постукуючи по ньому пальцями, Далінар спостерігав, як наводили міст над першою прірвою. Можливо, Телеб мав рацію. А якщо для подолання проміжних проваль користуватися легшими та портативнішими мостами, а облогові залучати лише на завершальному етапі вилазки?

Стукіт копит по камінню сповістив про те, що до нього наближався вершник, який тримався обіч колони. Далінар обернувся, очікуючи побачити Адоліна, але натомість виявив Садеаса.

Чому той домагався посади Великого князя інформації та чому так уперто не полишав цієї справи з порваною попругою? Якщо він дійсно вирішив сфабрикувати докази Далінарової провини…

«У видінні мені веліли, щоб я йому довіряв», — твердо сказав собі князь. Але колишня впевненість у надійності побаченого помалу залишала його. Де межа того, чим варто ризикнути, додержуючись отриманої вказівки?

— Твої воїни цілком віддані тобі, — зауважив Садеас, наблизившись.

— Вірність — найперший урок у солдатському житті, — відказав Далінар. — І я б занепокоївся, дізнавшись, що мої люди й досі його не засвоїли.

Садеас зітхнув:

— Слухай, Далінаре, до чого це твоє вічне святенництво?

Той нічого не відповів.

— Аж дивно, якою мірою командир може вплинути на солдатів, — повів далі Садеас. — Дуже багато з них — просто зменшені копії тебе. Ходячі набори емоцій, сповиваних і зв’язуваних доти, допоки вони не стужавіють під тиском. Такі надійні в одному, і такі хисткі в іншому.

Далінар і далі тримав рот на замку. «У яку гру ти граєш, Садеасе?»

Той усміхнувся і, нахилившись ближче, тихо мовив:

— І як же тобі кортить напуститися на мене — адже так, Далінаре? Ти й колись терпіти не міг, коли хтось натякав на твою нестійкість. А в ті далекі дні твоє невдоволення нерідко закінчувалося тим, що по камінні котилися одна-дві голови.

— Багато хто з убитих мною не заслуговував смерті, — сказав Далінар. — Людина не повинна боятися, що залишиться без голови, варто їй лишень крихту перебрати.

— Можливо, — безтурботно мовив Садеас. — Однак невже тобі не хочеться дати йому волю, як бувало колись. Хіба ж не б’ється воно всередині тебе, немов жива істота, котру накрив великий барабан? І от воно грюкає там, дріботить, силкуючись вибратися?

— Так, — відповів Далінар.

Здавалося, що це зізнання здивувало Садеаса.

— А ще Запал, Далінаре. Скажи, ти все ще відчуваєш його?

Про Запал — радість і шал битви — вголос згадували нечасто. Він був інтимною річчю.

— Я відчуваю все те, про що ти згадав, Садеасе, — мовив Далінар, дивлячись уперед. — Але не завжди дозволяю цьому заволодіти мною. Почуття чоловіка є тим, що визначає його сутність, але ознакою справжньої сили є здатність приборкувати їх. Нічого не відчувати означає померти, але піддаватися кожному почуттю означає впасти в дитинство.

— Від цього несе якоюсь цитатою. Чи не з Ґавіларової книжечки повчань?

— Звідти.

— Тож тебе взагалі не хвилює, що Променисті зрадили нас?

— Байки. Ренегатство — подія настільки давня, що з тим же успіхом могла би статись у дні мороку. Що насправді зробили Променисті? Чому вони так учинили? Нам це невідомо.

— Ми знаємо достатньо. Вони пускалися на неабиякі хитрощі, вдаючи, ніби володіють нечуваними здібностями та виконують священну місію. А коли їхній обман відкрився — втекли.

— Їхні здібності — не брехня. Вони справді в них були.

— Та що ти? — вдавано здивувався Садеас. — І тобі про це відомо? Але ж хіба не ти щойно сказав, що ця подія настільки давня, що з тим же успіхом могла б статись у дні мороку? Якщо Променисті були наділені такими чудесними силами, чому ніхто не може відтворити їх? Куди ж поділася їхня неймовірна майстерність?

— Не знаю, — тихо сказав Холін. — Можливо, ми просто більше не заслуговуємо на них.

Садеас пирхнув сміхом, і Далінар пошкодував, що вчасно не прикусив язика. Єдиними доказами правдивості сказаного були його видіння. І все ж коли Садеас принижував значення чого-небудь, він відчував інстинктивне бажання стати на захист знецінюваного.

«Я не можу собі цього дозволити. Мені треба сконцентруватися на битві, яка чекає попереду».

— Садеасе, — мовив він, сповнений рішучості змінити тему. — Нам слід докласти більше зусиль для об’єднання військових таборів. І коли вже ти Великий князь інформації, мені потрібна твоя допомога.

— Що ти хочеш робити?

— Те, що має робитися. Задля блага Алеткару.

— Я саме цим і зайнятий, старий друзяко, — відказав Садеас. — Вбиваю паршенді. Здобуваю для нашого королівства славу й багатство. Шукаю можливість помститися. Благом для Алеткару було б, якби ти перестав гаяти стільки часу, сидячи в таборі, а також припинив балачки про гідну боягузів утечу. Справжнім благом для Алеткару було б, якби ти знову почав поводитись, як личить чоловікові.

— Годі, Садеасе! — сказав Далінар гучніше, ніж збирався. — Я дав тобі дозвіл приєднатися до нас, щоб ти міг вести розслідування, а не глузувати з мене!

Той шмигнув носом:

— Та книга звела зі світу Ґавілара. А тепер і ти йдеш його стопами. Так наслухався притч із неї, що твоя голова напхом напхана хибними ідеалами. Та насправді ніхто й ніколи не жив за вимогами Кодексу.

— Облиш, Садеасе! — кинув Далінар, махнувши рукою і розвертаючи Баского. — Сьогодні я не маю часу на твої приховані кпини.

Він риссю погнав коня пріч, гніваючись на Садеаса, а відтак, і то ще сильніше, на себе — за те, що втратив самовладання.

Киплячи від люті, він перетнув міст, а в голові досі крутилися щойно почуті слова. Ті нагадали йому про день, коли вони з братом стояли біля Неможливих водоспадів Холінару.

— Усе змінилось, Далінаре, — говорив тоді йому Ґавілар. — Тепер я неначе прозрів: розумію те, чого не міг збагнути раніше. Хотів би я розтлумачити тобі, що саме маю на увазі.

А за три дні його не стало.

***

Десять ударів серця.

Далінар заплющив очі, дихаючи глибоко й розмірено, поки вони готувалися до атаки, тримаючись позаду обложного мосту. Забути про