Читати книгу - "Шлях королів. Хроніки Буресвітла"

Далінар здійняв руку, роблячи знак мовчати кільком офіцерам, які хотіли були відрапортувати. Він підійшов до Адоліна, і юнак звів на нього очі, цього разу витримуючи батьків погляд.

— Ти висловив те, що щиро вважав за необхідне, — мовив Далінар.

— І я не розкаююся в тому, що зробив, — відповів Адолін. — Але я дуже шкодую про те, як і де саме я це сказав. Такого більше не повториться.

Великий князь кивнув, і на цьому інцидент був вичерпаний. Адолін помітно заспокоївся, скинувши з пліч тягар, а Далінар знов обернувся до офіцерів. За мить, очоливши групу військових, батько та син уже поспішали до місця збору. Однак на шляху туди Далінар помітив, як Адолін помахав дівчині в червоній сукні та з привабливо заплетеним у високу зачіску волоссям, котра стояла край дороги.

— То це… як же її…

— Малаша? — запитав Адолін. — Так.

— Здається милою.

— Здебільшого так і є, хоча сьогодні вона трохи сердиться, бо я не взяв її з собою.

— Вона хотіла вирушити з тобою на битву?

Адолін стенув плечима:

— Сказала — з цікавості.

Далінар промовчав. Війна — чоловіче мистецтво. Жінка, яка прагне побувати на полі бою, — це все одно, що… хм… що чоловік, котрому закортіло почитати. Збочення якесь.

Попереду них, на місці збору, батальйони вишиковувалися в шеренги, і до Далінара поспішив приземкуватий світлоокий офіцер. Його здебільшого темне волосся алетійця пістрявіло рудими пасмами, а довгі вуса були однотонно руді. Іламар, генерал від кавалерії.

— Ваша Ясновельможносте, — відчеканив він. — Прошу вибачення за затримку. Кіннотники в сідлах і готові виступати.

— Тож висуваємося, — сказав Далінар. — Усім шеренга-а-ам…

— Ваша Ясновельможносте! — долинув голос.

Далінар обернувся, і до нього наблизився один із вістових — темноокий, убраний у шкіряний одяг із синіми стрічками на рукавах. Він віддав честь і доповів:

— Великий князь Садеас вимагає, щоби його допустили на територію табору!

Далінар глянув на Адоліна. Синове обличчя спохмурніло.

— Він заявляє, що таке право надає йому королівська грамота на проведення розслідування, — додав вістовий.

— Впустіть його, — звелів Далінар.

— Слухаю, Ваша Ясновельможносте, — козирнув той і зробив поворот кругом. Один із молодших офіцерів, Моратель, подався разом із ним, щоби Садеаса міг зустріти й привітати світлоокий, як і личило тому за статусом. Серед усіх офіцерів свити Моратель мав найнижче звання, тож усі розуміли, що саме його Далінар і послав би.

— Як ти гадаєш, чого хоче Садеас цього разу?

— Нашої крові. Бажано теплої. Можливо, підсолодженої краплиною бренді із зерен телью.

Далінар скривився, і вони обоє заспішили повз солдатські шеренги. Воїни високо здіймали списи, і їхні обличчя виражали нетерпляче очікування. По боках стояли темноокі офіцери-громадяни з бойовими сокирами на плечах. А попереду війська похропували й порпалися в камінні під ногами з десяток чалів, припряжених до кількох величезних пересувних мостів.

Конюхи тримали за поводи Баского та Чистокровного — білого жеребця Адоліна, — котрі нетерпляче били копитами. Ришадіумів не треба було підганяти. Якось Баский виламав дверці стійла та самостійно вирушив до місця збору, оскільки конюх надто довго вовтузився. Далінар поплескав свого чорного, мов ніч, бойового скакуна по шиї та скочив у сідло.

Він обвів поглядом вишикувані загони, а тоді здійняв руку, щоби віддати команду виступати. Проте помітив групу вершників, котрі учвал поспішали до місця збору. Попереду скакав чоловік у темно-червоній Збруї. Садеас.

Далінар подавив зітхання та наказав колоні почати рух, хоча сам залишився чекати на Великого князя інформації. Верхи на Чистокровному до нього під’їхав Адолін і кинув на батька погляд, у якому читалося: «Не хвилюйся. Я поводитимусь, як належить».

Як і завжди, Садеас був взірцем стильності: обладунок наново пофарбований, а шолом оздоблений зовсім іншим металевим гребенем, аніж минулого разу. Тепер його стилізували під сонячні промені, що визирають з-за хмари, від чого він скидався ледь не на корону.

— Ясновельможний Садеасе, — промовив Далінар. — Зараз невдалий момент для проведення розслідування.

— На жаль, — відказав той, натягуючи повіддя, — Його Величності не терпиться отримати відповіді, тож я не можу призупинити дізнання — навіть на час вилазки на плато. Мені треба опитати декого з ваших солдатів. І я займуся цим по дорозі.

— Тож ви хочете вирушити з нами?

— А чом би й ні? Я вас не затримаю, — він кинув погляд на чалів, які вайлувато зашкандибали вперед, тягнучи за собою громіздкі мости. — Сумніваюся, що вам можна додати забарності, — навіть якби я вирішив повзти.

— Ясновельможний, наші воїни мають зосередитися на підготовці до битви, — втрутився Адолін. — Їх не можна відволікати.

— Королівська воля повинна збутися, — промовив Садеас, стенувши плечима та навіть не завдаючи собі клопоту глянути на співрозмовника. — Чи мені пред’явити грамоту? Я ж бо гадав, що ви не станете перешкоджати слідству.

Далінар глянув на колишнього друга — подивився йому прямо в очі, силкуючись зазирнути в душу. На обличчі Садеаса щось не видно було характерної самовдоволеної посмішки, яка зазвичай з’являлася, коли комбінація йшла як по маслу. А може, той просто розумів, що Далінар умів читати по його обличчю, і тому приховував свої почуття?

— У цьому немає потреби, Садеасе. Мої люди у вашому розпорядженні. Якщо вам знадобиться що-небудь, просто скажіть. Адоліне, за мною.

Далінар розвернув Баского та галопом помчав повз шеренги крокуючих воїнів у напрямку голови колони. Княжич знехотя рушив услід, а Садеас із почтом залишилися позаду.

Розпочався тривалий марш. Стаціонарні мости на цій території обслуговувалися й охоронялися солдатами та розвідниками Далінара, оскільки з’єднували плато, які той контролював. Садеас усю дорогу тримався ближче до центру двотисячної колони, періодично доручаючи комусь із супровідних осіб викликати зі строю потрібних йому солдатів.

Далінар упродовж походу подумки готувався до битви, що чекала на них попереду. Він обговорив з офіцерами розташування плато, вислухав донесення про те, де саме прірводемон вирішив залялькуватися, і вислав уперед розвідників, які мали пильнувати паршенді. Відправлені на завдання бійці перестрибували з плато на плато за допомогою довгих жердин і не залежали від мостів.

Нарешті Далінарове військо залишило позаду останню обладнану переправу й надалі було змушене чекати, доки над черговою прірвою наведуть гужові мости. Для цього використовували схожі на облогові вежі машини з величезними колесами й покритими бронею боковинами, ховаючись