Читати книгу - "Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт"

— Хай що це за речовина, колись вона, певно, була вельми сильним фумігантом322, — зауважив він. — Мабуть, мешканці Йог-Вомбіса використовували його, щоб дезінфікувати ці склепи. 

За тією неглибокою урною була дверна пройма, крізь яку ми потрапили до великої зали, підлога якої була відносно вільною від пилу. Ми виявили, що темний камінь під нашими ногами було розмічено різноманітними геометричними візерунками, зробленими вохристою рудою. Ті візерунки, немов єгипетські картуші323, окреслювали собою ієрогліфи та стилізовані малюнки. Здебільшого зображення були для нас незрозумілими, одначе певні знаки, що траплялися серед них, поза всяким сумнівом, мали позначати самих йоргі. Як і айгаї, вони були високі та кутасті, мали широкі, як ковальські міхи, груди; зображені на кам’яній підлозі йоргі мали додаткову третю руку, яка росла з грудей — прикметна ознака, що в залишковій формі часом трапляється серед айгаї. Їхні вуха та ніздрі, наскільки ми могли судити, не були такими великими й тріпотливими, як у сучасних марсіан. Усі ті йоргі були зображені в оголеному вигляді, одначе в одному з картушів, виконаному в значно поквапливішій манері, ніж інші, ми помітили дві постаті, високі конічні черепи яких огортало щось на кшталт тюрбанів, які вони намагалися чи то зняти, а чи то припасувати. Здавалося, художник доклав особливих зусиль, аби підкреслити той дивний жест, з яким їхні гнучкі чотирисуглобні пальці смикали за ті головні убори; уся постава тих двох йоргі була незрозуміло скорченою. 

Від цього другого склепу навсібіч відгалужувалися проходи, що вели до справжнього лабіринту. Тут попід стінами вишикувалися врочисті ряди череватих урн. Вони були зроблені з того самого матеріалу, що й чаша-кадильниця, одначе сягали вище за людські голови та були щільно заткнуті корками з кутастими ручками. Між тими урнами залишався обмежений простір, в якому ми могли пройти лише по двоє. Коли вдалося витягти один із тих корків, ми побачили, що урна була по самі вінця заповнена попелом і обвугленими фрагментами кісток. Безсумнівно (як це й донині заведено серед марсіан), йоргі зберігали в одній урні кремовані рештки цілих родин. 

Коли ми рушили далі, навіть Октейв поринув у мовчання, ніби на зміну його дотеперішньому захвату прийшло щось на кшталт замисленого благоговіння. А решту з нас, усіх до одного, гнітили густий морок і неуявленна прадавність, в які ми з кожним кроком заглиблювалися все далі й далі. 

Тіні тріпотіли перед нами, неначе страхітливі, спотворені крила примарних кажанів. Навколо не було нічого, крім пилу, дрібного, немов атоми минулих епох, та урн із попелом давно вимерлого народу. Але в одному зі склепів я побачив якусь темну побрижену пляму круглої форми, що чіплялася до стелі, наче висохлий гриб. Дістатися плями було неможливо, тож ми якийсь час роздивлялися її, висуваючи чимало марних здогадів щодо її природи, а тоді подалися далі. Хай як це дивно, але тієї миті я чомусь не згадав про той зморщений тінявий об’єкт, який бачив або ж наснив уночі. 

Не маю анінайменшого уявлення про те, як далеко ми встигли зайти, коли натрапили на останній склеп, але мені здавалося, ніби ми блукаємо в тому забутому підземному світі вже багато років. Повітря ставало дедалі смердючішим і дедалі менш придатним для дихання, набирало густини, неначе просякало осадом матеріальної гнилості; ми вже ладні були повернутися назад. А тоді, діставшись кінця довгої катакомби, вздовж якої по обидва боки стояли ряди урн, ми геть несподівано опинилися перед глухою стіною. 

Тут ми натрапили на одне з найдивніших і найтаємничіших своїх відкриттів — на муміфіковану та неймовірно висушену постать, яка стояла, випроставшись, попід самою стіною. Та фігура мала більше семи футів заввишки, була бітумно-брунатна та повністю оголена, якщо не брати до уваги чогось на кшталт чорного каптура, який вкривав верхню частину голови і зморщеними складками спадав обабіч. Судячи з трьох рук і загальних обрисів, цей марсіанин явно був одним із прадавніх йоргі — можливо, єдиним представником цієї раси, чиє тіло донині залишилося неушкодженим. 

Усіх нас пройняв неописанний трем від самої думки про істинний вік цієї висохлої істоти, яка в сухому повітрі склепу збереглася впродовж усіх історичних і геологічних змін, яких зазнала планета, щоб протривати до наших часів і постати перед нами як зрима ланка між сучасністю та втраченими циклами. 

А тоді, присвітивши ліхтариками і придивившись уважніше, ми побачили, чому та мумія зберігала стояче положення. Вона була прикута до стіни важкими металевими обручами, які обхоплювали її за щиколотки, за коліна, за поперек, за плечі та за шию й були настільки глибоко роз’їдені та потемнілі від якоїсь іржі, що з першого погляду ми їх у тінях і не розгледіли. Коли ж ми ретельніше оглянули дивний каптур на голові мумії, той ще сильніше нас спантеличив. Він був вкритий тонким, схожим на плісняву пухом, занечищеним і запорошеним, як прадавнє павутиння. Не знаю, що са́ме, але щось у тому каптурі було гидким і відразливим. 

— Слово честі! Оце — справжня знахідка! — вигукнув Октейв, тицьнувши ліхтариком у бік муміфікованого обличчя, і тіні, ніби живі істоти, заворушились у глибоких ямах очних западин, на величезних потрійних ніздрях і широких вухах, які випиналися під каптуром. 

І досі спрямовуючи промінь свого ліхтарика вгору, Октейв простягнув вільну руку і легенько доторкнувся до тіла мумії. І хоч яким обережним був той дотик, уся нижня частина бочкоподібного тулуба, ноги, долоні та передпліччя мумії враз розсипалися на порох, і лише голова, верхня частина тіла та плечі так і лишилися висіти у металевих заковах. Процес розкладу виявився навдивовижу нерівномірним, адже на позосталих частинах тіла не було помітно ані сліду руйнації. 

Октейв розпачливо скрикнув, а тоді почав кашляти і чхати, коли його оповила хмара брунатного праху, що невагомо полинула в повітрі. Ми ж, решта, відійшли назад, аби уникнути того праху. А тоді над хмарою, що ширилася склепом, я побачив неймовірну річ. Кутики чорного каптура на голові мумії почали відгортатись та посмикуватися, тоді він забився у відразливих корчах і впав зі зморщеного черепа, згортаючись і розгортаючись у повітрі. А потім звалився на непокриту голову Октейва, який, до краю збентежений раптовим розпадом мумії, залишився стояти попід самою стіною. І тієї миті, пройнятий глибоким жахом, я згадав ту істоту, що виповзла, наче гусінь, із тіней Йог-Вомбіса при світлі місяців-близнюків і віддалилася, немов уривок нічного видіння, щойно я отямився від напівсну і поворухнувся. 

Щільно, неначе напнутою тканиною, обліпивши голову Октейва, істота накрила його волосся, чоло та очі. Той зайшовся диким, пронизливим криком, незв’язно благаючи про допомогу і несамовито смикаючи пальцями