Читати книгу - "Американська єврейська проза, Джеральд Шапіро"

«Ми не проти мати когось з іспанців, — сказала їм зрештою декан, — але не цю іспанку».

«Що значить — ви не проти мати когось з іспанців?» — спитав Стен.

«Змушений погодитися з деканом, — сказав Джек Ормсбі з технологічного факультету. — Її вірші виглядають агресивними».

Декан дивилася на Едіт і посміхалася.

Ще один член комітету — Міллісент Кент із копіювально-розмножувальної служби — повідомила, що щойно помітила помилку в оголошенні про вакансію, на яку ніхто не звернув уваги.

«Бог мій! — сказав Мессі, схопивши оголошення й пильно вглядаючись у нього. — Як ми могли це пропустити?».

Він похмуро передав аркуш деканові Смут. «Тепер вже пізно, — сказала вона. — В майбутньому слід бути пильнішими. Це не на користь нашій репутації».

«Я хочу поговорити про Мі», — сказала Едіт.

Члени комітету уп’ялися в неї. Стен Вайт-Вотсон забарабанив олівцем по краю стола. «Вам завжди треба бути в центрі уваги, Едіт?».

«Про поетку, — продовжила Едіт. — Про іспанську поетку, яка чомусь сприймається цим комітетом як загроза».

«Дивно — а для вас вона не загроза?» — паскудним тоном спитав Стен Вайт-Вотсон і знову зареготав, але Едіт не звернула на нього уваги.

«Чим саме вона вас так бентежить?» — спитала вона в решти комітету.

«Вона вульгарна», — сказала Міллісент Кент.

«Непристойна», — додала декан.

«Нам просто не подобається її творчість», — сказав Ормсбі.

«Не думаю, що ви оцінюєте її творчість, — сказала Едіт. — Ви оцінюєте її особистість, якою вона вам уявляється. А ви судіть про твори».

«Вони вульгарні», — сказала Міллісент Кент.

«Я їх не зрозумів», — сказав Ормсбі.

«Мене вже нудить від цього», — сказала Едіт.

«Мене теж, — заявив Стен. — Треба хоча б привезти її до кампусу».

«Ми не уповноважені привозити когось до кампусу, — зауважила декан. — Ми ухвалюємо рішення, і наш обранець отримує грант».

«Хіба нам не можуть просто не подобатися її твори? Нам не дозволено вважати їх не досить добрими?» — спитала Міллісент Кент.

«Ні, — сказала Едіт. — Вам — ні». Вона підвелася, вказуючи пальцем на цю жінку, яка трохи зіщулилася на своєму стільці. «А ви як думаєте, Дене?» — звернулася Едіт до Мессі.

Мессі відповів їй лише збентеженою посмішкою дурня, яким він і був.

Але зрештою Едіт і Стен перемогли, підтримані поступливим Деном Мессі.

Існував якийсь зв’язок між творчістю цієї молодої поетки та її власною, відчувала Едіт. Вони й поза тим мали щось спільне — наприклад, страх перед літаками. Зараз Мі мала стипендію Бантінга в Редкліфі[282], тож сіла на потяг із Бостона до Чикаго через Нью-Йорк. Хоча комітет не просив Едіт зустріти Мі на вокзалі Юніон[283], вона зробила це добровільно, бо не хотіла, щоб хтось контактував із молодою поеткою до неї і, можливо, сказав їй щось неприємне.

Їдучи в таксі від свого помешкання на Лейк-Шор-драйв до вокзалу Юніон, Едіт уявляла собі розмову з Мі. Едіт завжди складала речення, розмовляла сама з собою, фантазувала про наслідки. Саме це робило її такою чудовою письменницею — її глибоке внутрішнє життя, такий собі духовний літак, на якому вона ширяла в повітрі.

«Це несправедливо — що ви не отримали Нобелевської», — скаже Мі.

«Я впевнена, що колись її отримаєте ви, — відповість Едіт. — Ви ж здобули все решту».

«Я скажу їм, що вони мали віддати премію вам — як Хемінгуей колись сказав, що її мала здобути Ісак Дінесен[284]. Щоправда, не кращий вибір, бо вона була колонізаторкою».

«Так, справді, “З Африки”».

«Можливо, ви для них загроза, — скаже Мі. — Мабуть, так. Але я сприйняла б це як комплімент».

«Я так і сприймаю, дитинко», — відповість Едіт.

Поглинута своїм діалогом із Мі, Едіт не помічала, куди їде, аж поки таксі не зупинилося й вона не виявила, що таксист привіз її на Північно-Західний вокзал замість вокзалу Юніон. Коли вони нарешті дісталися Юніон, Едіт запізнювалася на 20 хвилин і була впевнена, що цього разу потяг, мабуть, прибув вчасно.

У величезній залі очікування вокзалу Юніон неясні відлуння та вигуки відлітали від кам’яних стін, як екзотичні птахи. Це місце було немовби населене привидами. Зона очікування була просякнута галасом, як звуковий мур, створений тисячею мандрівників. Едіт присіла на лавку й стала виглядати в натовпі поетку. Опасиста чорношкіра дівчина сиділа поруч, вибиваючи на своїх стегнах якийсь настирливий мотив, дивлячись одночасно в усі боки й несамовито теревенячи з матір’ю та сестрою. Едіт подивилася на її стегна, потім прямо на дівчину, яка, здавалося, й не помічала Едіт. Двадцять років тому Едіт удавала би байдужість до кольору шкіри, можливо, заговорила б із дівчиною, аби довести цю байдужість собі та всім навколо. А тепер вона думала: якщо я вставлю цю дівчину в оповідання, чи згадаю я, що вона чорна? Так, це було перше, що вона помітила в цій дівчині. Другим була вага дівчини. І те й інше стосувалося тіла. Навіщо про це згадувати? Адже увагу Едіт у цій наповненій звуками залі привернув насамперед той барабанний дріб, що його вибивала дівчина на своїх стегнах. Чи відзначила б Едіт білу дівчину, що барабанить по своїх стегнах? Вона сподівалася, що так. Саме звук дратував її — нав’язливий і неприємний.

Едіт помітила смугляву, але не чорношкіру жінку, що стояла біля телефонних будок і, схоже, на когось чекала. Жінка була високого зросту, з орлиним носом і поставою танцівниці. Едіт залишила чорну дівчину з її барабанним дробом і підійшла до молодої жінки біля телефонів із теплою посмішкою й простягнутою рукою.

«Ви — Мі?» — спитала вона жінку.

Та з тривогою подивилася Едіт в очі. «Що?».

«Ви не Мі?».

Жінка немовби розглядала щось високо над собою, потім стала дивитися ліворуч.

Едіт відступила назад.