Читати книгу - "Американська єврейська проза, Джеральд Шапіро"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Вона терпіти не могла цього чоловіка, а він, схоже, думав, що вони найкращі друзі. Едіт знала, що він має рацію — вона потрібна їм у цьому комітеті. Не тому, звісно, що вона єврейка, а тому, що нікому іншому довірити це не можна.
На те, щоб розібратися в заявках, Едіт витратила набагато більше часу, ніж спочатку розраховувала. Більшість із тих письменників, що подали заявки, були вочевидь неконкурентоспроможними. Назвати їх письменниками-початківцями означало би припустити, що вони знають, куди рухаються. Початок передбачає якийсь кінець, але єдиний кінець, який Едіт могла собі уявити у зв’язку з більшістю претендентів, була її власна передчасна смерть, щось на кшталт літературної аневризми. Інші претенденти явно не підходили внаслідок того, що вже мали за плечима надто довгу кар’єру. Один такий письменник належав до тих, хто колись із таким жахом сприйняв її згоду зайняти посаду в Нотр-Дам, наважившись поїхати далі ніж за 200 миль від Нью-Йорка. Тепер він адресував свою заявку безпосередньо Едіт, написавши дружнього листа, який завершив такими словами: «Я чув, що в тебе все гаразд в Індіані, тож там, мабуть, стерпно. А я весь час думав, що ти переїхала до Вісконсина! Але яка різниця, правда?». Едіт написала йому відповідь власноруч:
Дорогий Брюсе,
Коли я розповіла тобі, що їду з Нью-Йорка на Середній Захід, ти сказав, що немає значення, де знаходиться Саут-Бенд, бо ти там ніколи не був. Ти мав рацію.
За місяць Едіт натрапила на заявку, яка їй сподобалася. Вона була від іспанської поетки, яку звали просто Мі. Поетці було заледве 30 років, але вона вже здобула всі відомі стипендії світу — Годдера, Стегнера, Вайтінга, Гуггенгайма, NEA[281] — й навряд чи потребувала ще однієї. Але важко було встояти перед силою її віршів. Мі була наркоманкою та повією в Г’юстоні й писала вірші, де ліричними героями були повії, наркомани, бандити, білі бізнесмени, копи. Це були гарні вірші, але була ще низка поезій, що проходили червоною ниткою крізь рукопис Мі, — фантасмагорична, але пронизлива серія віршів у прозі, в якій всі світові революціонери минулого приходили до Мі, й тимчасом як вона хотіла поговорити з ними про політику, єдиним їхнім бажанням було задоволення власних сексуальних потреб. В одному вірші вона допомагала мастурбувати Мао, в іншому — мала оральний секс із Хо-Ши-Міном. Вона шмагала батогом Леніна. Займалася сексом із Че, а Фідель спостерігав за цим. Всі вони, своєю чергою, виправдовувалися за те, що не платять їй. У титульному вірші рукопису, який називався «Довгий марш», детально описувалася ніч у в’язниці, коли в неї ледь не вибухнула голова, бо Мао у вигляді мухи дзижчав навколо неї, сварив її за те, що вона попалася, що веде привільне життя й зраджує інших, які сховалися в печерах і уникли японських і гомінданівських літаків, кулеметів, тортур і бомб. Цей вірш був якимось неймовірним плетивом китайської історії на тлі мінімаркетової Америки й завершувався ефектною й несподіваною строфою, в якій поетка зізнавалася, що пише цього вірша в Центрі мистецтв Белладжо в Італії, а здохла муха лежить перед нею на підвіконні.
Подібна особистість, безперечно, мала ошелешити цих святенників у Нотр-Дам. На наступному засіданні комітету Едіт запропонувала присудити стипендію Мі. До комітету входило шестеро представників різних факультетів і дисциплін на чолі з деканом Смут — тією самою колишньою заступницею декана й методисткою (відтоді наверненою), що колись проводила співбесіду з Едіт і припустила, що ще одна єврейка не заплямує золотого купола Нотр-Дам. Після цього хвилину тривала тиша, поки члени комітету передавали по колу теку з матеріалами, проглядали її, аби освіжити свою пам’ять, а потім опускали очі долу — всі, окрім Стена Вайт-Вотсона, який погодився з Едіт щодо присудження стипендії Мі.
Ніхто на англійському факультеті чи ще десь, наскільки могла судити Едіт, Стена не любив. Але на відміну від своїх колег Едіт не робила вигляду, що він їй подобається. Його звали Стенфорд Вайт-Вотсон, і він полюбляв повідомляти людям через три хвилини після знайомства, що його назвали на честь знаменитого архітектора Стенфорда Вайта. Стен був опортуністом, горланем і задиракою — одним із тих людей, що регочуть, закинувши голову, після того, як скажуть щось жахливо образливе, але його галаслива веселість нівелювалася його ницістю, тож люди здебільшого не знали, як йому відповідати — хіба що сміятися разом, вимушено удаючи щось на кшталт самоіронії. Коли йшлося про сили всередині університету, Стена Вайт-Вотсона завжди згадували одним із перших. Наскільки могла судити Едіт, джерелом впливовості Стена, а також його гаданої популярності була готовність і здатність блискавично організувати вечірку з коктейлями. Коли треба було виявити гостинність до якогось кандидата або вшанувати високого гостя, саме Стен був тим, хто забезпечував і вино з сиром, і весь бар.
Причина того, що Стен та Едіт не порозумілися між собою, була пов’язана з вечіркою, влаштованою на честь самого Стена. Кілька років тому Стен кинув дружину, з якою прожив 19 років, і двох дітей і переїхав жити до Девіда Кітто з факультету політології. Едіт майже не знала дружину Стена Кларізу (як і будь-кого в Нотр-Дам), але решта факультету з нею приятелювала, і незважаючи на це, реакцією багатьох на крах цього шлюбу стало влаштування вечірки на честь самовикриття Стена. Все це аж ніяк не цікавило Едіт, й вона відмовилася йти на вечірку — не через сексуальну орієнтацію Стена, а тому, що вважала розпад його сім’ї трагедією, а не приводом для святкування. Саме це вона сказала йому, коли одного дня він спитав її у вестибюлі, чому вона не прийшла.
«Шкода, що я не знав, — сказав Стен. — Кларіза паралельно проводила вечірку для лицемірних гомофобів», — і він відкинув голову й затрусився від сміху.
«Гадаю, те, що ви зробили, — егоїзм, — сказала Едіт. — Але це ваша приватна справа. Мені завадила піти на цю вечірку неделікатність ваших друзів, більше нічого».
У Едіт і до того були вороги — природний наслідок її власної чесності та неготовності поступатися своїми цінностями, — але ніхто з них не був таким нікчемним і жовчним, як Стенфорд Вайт-Вотсон. І ось тепер вона опинилася в якомусь недоречному союзі з ним.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Американська єврейська проза, Джеральд Шапіро», після закриття браузера.