Читати книгу - "Дім Солі, Світлана Володимирівна Тараторіна"

На межі мукоеде ляїн ер здибила земля й показався хвіст ракоскорпа, а ще

за мить — голова з однією клешнею. Бекир упізнав тварину: це був той самий

ракоскорп, що напав на нього, коли вони шукали отруту ана-арахни.

— Дивний цей ракоскорп: спершу хотів мене вбити, потім вас урятував. І

весь час плентається поряд. Ніязі каже, що його принадила моя кров, пролита під

час засівання Дешту. У нас є такий обряд на тринадцятиліття.

— Йому й моя кров сподобалася, — усміхнувся Талавір і покосився на

агітку з фото. — Ми можемо обирати, повір. Навіть родину. Я вибрав.

Повноважний поплескав його по плечу, а потім обійняв, наче й не було

цього дивного ігнорування в Дешті. Бекир уже розтулив рота, щоб запитати, що

саме обрав Талавір і як цей вибір пов’язаний із ним, але чоловік устав і пішов до

грифона.

Бекир кілька митей дивився йому в спину, потім знову клацнув

запальничкою і підніс вогонь до агітки, прагнучи роздивитися світлини, немов

очікував, що вони заговорять і відкриють йому правду. Обличчя одного зі

Старших Братів йому особливо сподобалося. Він був зовсім молодим і, на

відміну від Марка Дороша, усміхався. Достоту як Талавір. Чи Бекиру так здалося, бо він хотів побачити в привітному чоловікові Повноважного?

Кров Талавіра допомогла Бекиру втекти з Ак-Шеїх. Їх обох переслідував

ракоскорп. Бекира наздогнала дика думка: чи міг бути Талавір його батьком?

Полум’я лизнуло агітку. Куди легше було б її зараз спалити, а з нею — й усі

надії та сумніви. Повноважний має рацію. Головне: Ма — його мати.

З рештою він розбереться пізніше. Бекир сховав агітку під перші звуки

ранкового гімну Двобогу. Станцію затрясло. Вона стала знижуватися.

«Почалося», — подумав Бекир, розвернувся до барака й відразу зрозумів, що все пішло не за планом.

***

Коли Бекир добіг до барака, грифон здійнявся в повітря. На його подив на

спині птахолева сиділа Чорна Корова.

— Де Талавір, чому він не на грифоні?

— Утік, як завжди, — форкнув Саша Бідний. — Дівчинка — фіть у повітря.

Сказав, що відкрив їй сліпі зони Станції. Ті, звідки її не побачать. Вона

чатуватиме. — Акинджий удався до рубаних фраз, коли не хотів пояснювати.

Ніязі, як найслабшого, забрала Скіф’янка. Вони мали вберегти тулпарів.

Без них немає шансу втекти з мукоеде ляїн ер.

— Ходімо. Обмін от-от почнеться. — Саша Бідний заправив ножа за пояс.

Кістки, пришиті до пояса, зашелестіли, а між ними дзенькнули запаяні глиняні

м’ячики з атеш-травою. Такі бомби Бекир бачив уперше. У глині тримали суміш

із соку трави. Це була рідкісна й вкрай вибухова рідина. На відміну від трави в

шкірі, яку треба було запалювати, сік спалахував, коли глина розбивалася. Атеш-трава росла тільки на півдні. Сік швидко висихав, тому на заході користувалися

сушеною травою. Шейтану, Джину та Близнюкам дісталися звичайні шкіряні

бомби із сухостоєм.

Бекир набрав повні груди повітря, поправив маску й ступив уперед. Гнилі

болітця блищали в ранкових променях, як скло на будинку Гєри Сєрова. Бекир

примружився. Йому хотілося знати, де ховаються Сахан Трошки та Бурун.

Акинджиї заклалися щодо запасу міцності двох божевільних. Але навіть Саша

Бідний здивовано підняв брови, коли виявилося, що білошкірий міг витримувати

отруйну воду. Побачити Буруна вдавалося, лише знаючи, куди дивитися. Бекиру

гріло душу, що вони неподалік. Залишалося сподіватися, що за ним стежить і

Талавір. Хоча де він був, теж було невідомо.

Бекир задер голову, розглядаючи Матір Вітрів. Станція поскрипувала й на

такій відстані нагадувала вже не око, а викинуту на берег рибину. Бекир

сподівався побачити грифона, але Талавір і справді знав сліпі зони. Чорної

Корови ніде не було видно.

У череві Станції відчинився люк, звідти почала спускатися кабіна. Нарешті

з дверей комутаторної будки до них вийшла кремезна людина з головою ведмедя.

Чоловік був голим по пояс. Бугристі груди й плечі заросли темним хутром.

Пальці на руках закінчувалися гострими кігтями. Штани ледь не репали від

напружених м’язів. Але найдивнішими Бекиру здалися сині гумові черевики з

обрізаними носаками. Вочевидь, людина змінилася дуже швидко й не змогла

знайти взуття для ведмежих кігтів. За засоленим показалися два Старші Брати.

Спинами вони перекрили вхід до будки.

Цієї ж миті зі Станції почав спускатися коптер. Його приземлення здійняло

хвилю вітру. В обличчя акинджиїв полетіли дрібне каміння і глина. Бекир

зіщулився, а коли розплющив очі, ледь не задихнувся від щастя. З коптера

вийшла Ма. Її обличчя було вкрите кною, а голову покривав хіджаб, проте це

була вона. За її спиною стояла незнайома жінка з блакитним пір’ям замість

волосся.

— Це що за одна? І де Перша Зіниця? — пробурмотів Саша Бідний так, що

його почув тільки Бекир.

— Слава Двобогу! — закричала жінка з пір’ям і випростала руку в

ритуальному жесті.

— Слава! — відповів бей акинджиїв і схопив Бекира за плече, даючи

зрозуміти, що він так просто не відпустить своєї здобичі. — Менім адім Саша

Бідний — бей вільних людей. Де Перша Зіниця?

— Я Руф, зіниця з Матері Вітрів. Сфена й Белокун раді вітати тебе, акинджию. Відпусти хлопчика. Мати й син зустрінуться посередині, — сказала

Руф. Ма ступила крок до них. Акинджий зволікав. Мати Вітрів мовчала, у

коптері заглушили двигуни, чоловік із ведмежою головою наче скам’янів.

— Далі все залежить від тебе, — прошипів Саша Бідний і штовхнув Бекира

в спину. Бекир ступив кілька невпевнених кроків. Ма не скидалася на полонянку.

Саша Бідний теж рушив, хоч і тримав дистанцію. Він мав схопити Ма, перш ніж

Старші Брати отримають Бекира. Очі Ма світилися радістю. Вона простягнула

назустріч Бекиру руки.

— Нічого не бійся, — сказала