Читати книгу - "Відкинуті Богом, Олексій Михайлович Волков"

— Не хотів би я більше з побратимом своїм до бою стати один проти одного, — мовив Данило, тягнучи сорочку догори. — Ось. Його слід. У чеснім бою зроблений. Тож й іншим не раджу.

— Диви… — здивувався Самійло. — Молодець, якщо не брешеш. А про те, що кажу, подумай. Не кожного до себе кличемо.

…Ватага вкладалася спати. До ріки було далеко. Отаман наказав виставити вартових, і всі вляглися.

Очі Данила заплющилися, та шепіт за спиною одразу ж витяг його зі сну.

— Чого тобі? Спи, давай.

— Тривожно мені, — шепотів Лук’ян. — Справді. Розбійники вони. Ті самі реїси. Хіба що ті на морі, а вони у лісах.

— То й що? — не зрозумів Данило. — Сам був такий. Забув? Ото ж бо. А вони свої. Наші. Спати хочу, помираю.

— Спатимемо ніч пополовині, — не вгавав побратим. — Я очей не заплющу. Ти перший, потім розбуджу тебе. Добре?

— Гаразд, — прошепотів Данило, аби він лише відчепився.

— Але пообіцяй, що тоді до ранку чатуватимеш!

— Добре, — буркнув той, занурюючись у сон.

Та на прощання в уяві Данила, що також збиралася заснути, спливло обличчя того, хто навічно канув у сивій давнині. Це був Джоні ван Герст, або Ханс, як називав його гер Йоганн. Джоні сміявся, а навколо нього товклися капери, навіть ті, кого забрало море, або зарубала ворожа шабля. Це видовище розпливалося, розмазуючись настільки, що облич неможливо було розрізнити, наче дюрбун, у який він дивився, відсували від ока. За мить Данило вже хропів.

…Ранок був холодний. Данило мружив очі й тулився спиною до дерева, біля якого сидів Лук’ян, та обхоплював себе руками. Він справді не зімкнув очей від половини ночі й тепер знову хотів спати. Рух на галявині розростався, навколо гомоніли голоси, і скоро запахло вогнищем. Він лайнувся та сів, протираючи очі.

На вогні в казані булькотіло, і товариство збиралося до сніданку. Поруч з’явилися нові коні, до деяких уже торочили схожі до гаківниць самопали. Казан зняли з вогню, й усі їли, скупо перемовляючись. Ватага збиралася вирушати.

Підійшовши, Самійло всівся навпроти.

— Ну, то що, пани-добродії, — почав іздалека, — кажіть, що надумали. Товариство чекає.

— Дякуємо за гостину і що шматком поділилися, — відповів Данило, — але шлях наш — додому. Підемо до річки Бог. Там наше.

— Що ж, — мовив отаман, — не сміємо неволити. — Але… є у нас звичай. Той, хто з одного казана їв, під одним деревом спав — усе ділить порівну. Так я кажу?

Навколо схвально загомоніли, ствердно киваючи головами.

— То прощаючись, як уже стається таке, належить ділитися. Ми з вами поділилися. Тепер ваша черга.

Данило з Лук’яном мовчки перезирнулися.

— Із чужих країв ми вертаємося, — мовив Данило, — іздалеку. Від татар ледь живі вирвалися. Що можемо дати вам? Хіба коня беріть.

— Кінь не ваш, ординський, — невдоволено гмукнув Гулей. — Та й у нас своїх не бракує.

— Кінь у бою захоплений, отже, наш, — не згодився Данило.

Лук’ян продовжував сидіти мовчки, втім, краєм ока уздрів, як дехто з козаків непомітно намагається зайти поза кущами їм за спину.

— Кінь ваш дохлий, загнаний, та й стріла у нього з крупа стирчить, ви й не помітили, як утікали. Що ми з ним робитимемо?

— Що ж дати вам? — запитав Данило, дедалі більше розуміючи, до чого йдеться.

— Ну, хоча б зброєю поділіться. Ви ж у Русь ідете, там тихо тепер. Сіяти збираєтеся. Навіщо вам зброя? А нас у цій Вкрайні татарва доїдає. От і боронитимемо вас, як самі не бажаєте. Добре я кажу?

Товариство знову загуділо, стверджуючись у єдиній думці.

— Зброю ми вам не віддамо, — твердо промовив Данило. — Жоден лицар не віддасть своєї шаблі, яка у битвах рятувала. Та й шляху ще досить. І з татарами зустрітися можна, і багато ще з ким. Тож не гнівайтеся, хлопці.

— Ну то є у нас ще один звичай, — вів далі Самійло, — хто з братами ділитися не хоче — так усе віддає. Силою беремо. Ще й на прощання вчимо, як жити треба.

Ватага наближалася, охоплюючи їх півколом. Водночас подорожні разом звелися на ноги. Дерево було грубе, і таки заважало нападникам зайти зі спини.

Данило першим вихопив палаша, а лівою рукою кинджал. Одразу ж схопився за зброю й Лук’ян. Товариство зупинилося. Їх було два десятки з гаком.

— Кидайте зброю, бо не пошкодуємо, — загрозливо мовив Гулей.

— Не діждете, — просичав Данило. — Будемо битися. Кістками ляжемо, а ваших пару-трійку зі собою заберемо. Так ви земляків зустрічаєте? Виходь, хто сміливіший, чи, мо’, усією ватагою, наче татари, посунете? Які ви православні тоді?

— А здається мені, — старий, який звався Климом, хитро зіщулився, — що пояс отой твій заморський надто грубий. Я щойно побачив, як ти шаблю висмикував. І такий він має вигляд, що у ньому золоті зашиті. Га? Якщо справді воно так, то, може, й миром розійдемося. Га, Самійле? Навіщо нам оті шаблі їхні?

Ватажок думав недовго, а потім запитав:

— Правду каже старий? Відповідай зараз же!

— Правду, — уперше за весь час промовив Лук’ян. — Віддай їм.

— Гаразд, — похмуро вичавив із себе Данило. — Але не віддам, а розділю. Як він казав — порівну. І слухати більше нічого не хочу. Як не заберуться — на смерть битимуся. Усі чули? Троє ваших замість золота загибель свою знайдуть. Це я за себе говорю. А скільки мій побратим із собою забере — то вже його справа.

Застромивши палаш перед собою, Данило розстібнув пояс і кинджалом розпоров нитки, якими той був вшитий. Гомін прокотився юрбою. А непоступливий велетень відраховував золоті дукати та кидав їм під ноги. Нарахувавши двадцять два, він залишив два собі й почав рахунок знову.

Поділ скінчився. Здавалося, він влаштував гостинних хазяїв. Усівшись на коней, ватага зникла у лісовій хащі.

Ординський кінь пасся на галявині поруч, і з крупа у нього справді стирчала стріла.

— Сідай, — похмуро мовив Данило. — Срака у мене болить після тієї їзди. Йтиму пішки. Не дійшли ми ще, виходить. А я вже зрадів…

— Живі, та й добре, — невесело відповів Лук’ян. — Рушаймо, бо ще повернуться, до біди. Десять днів іще. Там річка Бог.

— Там наше, — підтвердив Данило, беручи коня за вузду.

***

Яро сидів на потрісканому ковбані, у невеселих думках смикаючи овес. Його старший, який останні роки завжди ходив на панщину, загнав у ногу скалку, і тепер вона гнила, а на панське поле мала йти Мотря, бо сам він, після того, як потовкли