Читати книгу - "Сет кохання та поразки , Ксандер Демір"

Камілло

— Отже, Ромео, — гучний голос тренера пролунав над кортом, немов удар грому, змушуючи мене розвернутись. За цей ранок він вже тринадцять разів назвав мене так, і, здається, навіть не збирався зупинятися. — Якщо ти програєш, Ромео, — чотирнадцять. — Я з тебе шкіру зніму! Зрозумів?!

— Зрозумів, тренере, — я усміхнувся, ледь помітно поправляючи кепку на голові.

— І ще одна така витівка, Ромео!

П’ятнадцять.

Я ще раз посміхнувся, кивнувши. Схоже, тренер зрозумів, що його слова мені як на вітер, тому просто махнув рукою та пішов до трибуни, залишаючи мене наодинці з думками.

Я стояв на розігрівочному майданчику, де навколо бігали гравці, відточуючи удари, перевіряючи ракетки, налаштовуючи себе. Мене ж не покидала нервова напруга. За годину почнеться перша гра. Сьогодні суперників було менше, ніж минулого разу, але це не означало, що можна було розслабитися. Я мусив бути зібраним.

— Камілло Бореллі, — гучно протягнув знайомий чоловічий голос, змушуючи мене напружитись. Я неохоче повернув голову, зустрічаючи його противний погляд. — Радий тебе бачити, Камілло.

Його самовдоволена, хитра усмішка була такою ж огидною, як і завжди. У його погляді було щось холодне, щось хижакове, що змушувало нервово стискати кулаки.

— Орсо, — сухо відповів я, стискаючи зуби. — Що ти тут забув?

Він повільно підійшов ближче, неквапливо оглядаючи навколо гравців, які продовжували розминатися. Його погляд зневажливо ковзав по людях, і я чудово знав, що він робить. Він прийшов не просто так.

— Прийшов подивитись на цих недолітків, — зневажливо кинув він, підморгнувши. — І, чесно кажучи, здивований побачити тут тебе.

— Що тобі потрібно насправді? — спокійно, хоч і з ледь стримуваною злістю, запитав я.

Орсо зробив коло навколо мене, зловісно усміхаючись.

— Та нічого, якщо чесно, — його голос був спокійним, але я відчував, що за цим стоїть щось більше. — Інколи просто хочеться побути глядачем. Розумієш?

Я не відводив погляду, уважно стежачи за кожним його рухом.

— До речі, — додав він, нахилившись ближче, майже пошепки. — На тижні я лечу в Лондон. Буду представляти «LA STELLA» на британському чемпіонаті.

Його слова відлунювали в голові. Саме це він і хотів сказати. Саме тому він тут. Збити мене з ритму. Вдарити по найболючішому.

— Ну, вітаю, — я просто знизив плечима. — І що з цього?

Орсо скривився у підступній усмішці.

— Ти ж так довго домагався цього місця, правда? А тепер, коли тебе виштовхнули, його надали мені. Яка іронія, правда?

Його слова вдарили, як ляпас. Проте я не подав вигляду. Не зараз.

— Орсо, ти можеш стояти тут і скільки завгодно витрачати повітря, але на корті слова нічого не варті, — холодно кинув я. — Там ми скоро й перевіримо, хто на що здатен.

Його усмішка на мить зникла, а потім він тихо розсміявся.

— Подивимось, Бореллі. Подивимось.

Він розвернувся і повільно пішов геть, а я залишився стояти, відчуваючи, як адреналін вдаряє в скроні. Орсо зробив свою спробу. Утім я не дам йому цієї перемоги. Не сьогодні. Не ніколи.

Я ще кілька секунд стояв нерухомо, дивлячись йому вслід. Орсо повільно зникав у натовпі, і його самовдоволена усмішка все ще стояла перед моїми очима. Усередині закипала лють, але я змусив себе зробити глибокий вдих і видихнути. Він цього й домагався. Хотів, щоб я втратив контроль, щоб я почав нервувати перед грою. Але я не збирався давати йому таке задоволення.

— Камілло! — знову пролунав голос тренера. — Час виходити на корт!

Я коротко кивнув і пішов до виходу. Головне зараз — гра. Ніякі Орсо чи його провокації не зіб’ють мене з ритму. Я зосередився на кожному кроці, відчуваючи, як мої м’язи напружуються, готуючись до боротьби.

Вийшовши на корт, я відчув знайоме тепло сонця на шкірі та шум трибун. Глядачі вже почали збиратися, займаючи свої місця. Я кинув короткий погляд у бік VIP-ложі, сподіваючись хоча б краєм ока побачити Вікторію. Її там не було. Авжеж, її там не було. Вона все ще в Мілані, і повернеться лише в п’ятницю..

Напевно, це й на краще. Вона не повинна бачити мене розгубленим чи розлюченим. Вона має бачити мене впевненим.

— Камілло, зосередься, — прошепотів я собі, стискаючи руків’я ракетки.

М’ячі, удари, ритм. Ось і все, що має зараз існувати.

Голос диктора пролунала над кортом:

— Запрошуємо на корт Камілло Бореллі!

Оплески. Крики. Я відчув, як серце б’ється швидше.

— А тепер, його суперник — Марко Вентурі!

Мій погляд зустрівся з поглядом Марко. Він був налаштований серйозно, але я бачив у його очах певну невпевненість. Це давало мені перевагу. До того ж мені вже колись спадала можливість грати з ним. І якщо чесно, його гра була посередньою. Навіть Вікторія і та б виграла у нього.

Ми потиснули руки, обмінялися короткими поглядами, і розійшлися по своїх позиціях.

Перша подача. В долоні міцно лежала ракетка, і я відчував кожен її сантиметр, кожен натиск пальців на ручку. Лезо свідомості було гострим, мов меч, що розсікає повітря. Удар. М’яч зривається з натягнутої струни й летить на бік суперника. Почалося.