Читати книгу - "Страви сердечні, Агата Задорожна"

На диво, кроки не видавали відлуння – і ми зовсім беззвучно йшли поміж кам’яних драконів, наближаючись до ще одного. Цей був більшим за інших принаймні втричі. Смарагдовий, великий. з пащекою, що могла б легко проковтнути людину, навіть не розкушуючи її. Скульптор вирізьбив дракона, що схилився мордою майже до самої землі, з трохи розтуленою пащекою, з якої ось-ось мало б вирватися полум’я.

 І всередині неї теж горіло полум’я – але інакше, ніж в інших драконів. Сильніше, не помаранчевим, а блакитним, гарячішим полум’ям. 

Я не наважувалася знову говорити, і тільки зиркнула запитально на Ардена. На диво, я зовсім не відчувала страху – наче опинилася не у страшній тьмяній залі, а у давно забутому домі. І щось у пащеці величезного дракона видавалося мені примарно знайомим – хоч я поки й не могла збагнути, що саме. 

Чоловік сильніше схилився до мого плеча. Руки в нього ледве дрижали, хоч і виглядав він у цій залі краще, ніж будь-де у Зимовому замку. Певно, це місце таки справді було джерелом сили усього палацу – дивним святилищем, як і та галявина, що показав мені Арден. І як і та печера, що я знайшла сама. 

– У цій залі… – важко почав Арден. Його голос захрип, але, на відміну від мого, не відлунював десятками голосів у кутках. – Зібрані усі дракони, що колись підтримували Елморів. Усі, до останнього. 

Арден махнув у самий початок зали – де примостилися найменші кам’яні статуї – розмірами вони заледве перевищували драциній. Дракони вироджувалися – ставали меншими, слабшими. Аж поки, вочевидь, не зникли з Елмору зовсім. 

– Навіщо ти мене сюди привів? – все ж запитала я. 

Навіщо?... Віщо?..

Я намагалася не звертати уваги на голоси – жіночі й чоловічі, що відлунювали мені у вухах. 

– Щоб… пояснити. І дати присягу.

Арден похитнувся, але раптом відсторонився від моєї руки. Він встав рівно і дивився у вічі найбільшому драконові – а ті були вирізьблені з якогось глибокого, прозорого каменю. І в цих очах збиралися і відбивалися усі вогники зали. 

– Це – прадавній дракон. Перший з тих, що стали союзниками Елморів у великій війні, а потім залишилися, аби зігрівати своїм полум’ям горнило нашого роду. 

Голос Ардена раптом набув сили – наче навіть сама згадка про драконів надавала йому наснаги. 

– Перед цим прадавнім драконом ми приносили клятви, давали обітниці. Одружувалися. – Арден на мить спинився, і попри вагу його слів – а говорив він точно до мене – він все ще дивився у кам’яні очі дракона. – Але коли останні дракони зникли, світло згасло. Я мріяв, що колись воно повернеться. Та зараз… Якщо мені потрібно відмовитися від Марі, аби повернути драконів до Елмору, я… 

Я застигла. То ж Арден справді мене не впізнав! Справді думав, що це якась леді-лебідка пробудила дракона… 

– Я не хочу цього, – чітко сказав Арден. – Не хочу, і тому відмовляюся, Аод–

– Зупинися! 

Я вигукнула це голосніше, ніж планувала, і мій голос відгукнувся натовпом. Наче з кожним словом все більше відлунь у залі пробуджувалося, і всі вони голосили водночас зі мною:

Зупинися! Зупинися! Зупинися! 

І Арден справді так і зробив – наче йому перерізало якісь ниточки, завдяки яким він ще якось тримався. І він ослаб, заледве повертаючи до мене голову. 

– Ти для мене важлива, Марі. Важливіша за якихось там драконів, яких я навіть ніколи не бачив. 

Я прикусила губу. Лор’єн попереджав – не говорити Арденові про Аодхана. Що якщо я розповім, мене зведе з цього світу його матір, а дворяни не приймуть. Можливо, це навіть була правда. 

– Тоді розкажи мені про них. Про драконів. 

В грудях мені пекло, і я знала, що то було – зв’язок з Аодханом, що сидів зараз у моїй кімнаті, нездатний вийти, аби не показатися комусь на очі. 

Арден похитнувся, і я знову підхопила його за плече. Нитки прокляття, що у цій залі ненадовго відступили, почали знову стягуватися – і чи не сильніше, ніж раніше. Я повільно повела його вбік – до статуї найбільшого дракона. Між двома кігтями його лівої лапи була шпарина – достатня для того, аби в ній могли сісти двоє людей, спершись на кігтисті кам’яні пазурі. 

Арден зітхнув і нарешті подивився на мене. У його погляді була втома, туга, але ще – якась примарна надія, що вловлювалася на самому денці погляду. 

– На балу з’явився дракон. Хтось пробудив його – немовля, але більше, ніж усі новонароджені дракони, про яких зберігаються записи. Це справжнє диво, – гірко виплюнув він. – А значить, дракони, де б вони не були, виявили свою волю. 

– Волю? – перепитала я тихо, але голоси в залі однаково підхопили слова. 

– Так. Раніше – ще століття тому – коли хтось з Елморів обирав собі пару, потрібно було представити її драконам. І вони бачили щось, що непідвладне оку людини – і або схвалювали наречену чи нареченого, або ж ні. І йти проти волі драконів… Тому вони й зникли. Хтось з моїх предків ослухався їхніх бажань, і вони забрали захист з графства. Пішли геть. 

Я повільно кивнула. Арден відкинувся головою на кам’яну луску на лапі дракона.