Читати книгу - "Протистояння. Том 1"

———

9 липня вони обідали в затінку старого красивого в’яза, який ріс на подвір’ї частково зотлілого фермерського будинку. Однією рукою Том їв сосиски з бляшанки, а другою грався машинкою: моделька то заїжджала на заправку, то виїздила з неї. Він супроводжував це приспівом із популярної пісні. Нік уже знав ті слова напам’ять. «Сонце, ти хлопця свого любиш? Він — людина честі-й. Сонце, ти хлопця свого любиш?» — повторював Том знову й знову.

Ніка приголомшували та водночас пригнічували простори країни. Раніше він не задумувався, як легко йому подорожувалося. Відстовбурчуєш великого пальця й чекаєш, доки спрацює закон великих чисел[241]. Зупиниться машина, і зазвичай за кермом сидітиме чоловік із бляшанкою пива, що зручно вмостилася в розвилці ніг. Водій спитає, куди він прямує, і Нік дасть йому папірець, який він тримав напоготові в нагрудній кишені: «Привіт, мене звати Нік Андрос. На жаль, я глухонімий. Я прямую до ________. Буду вдячний, якщо підкинете. Я вмію читати по губах». І це спрацьовувало. Якщо водій нічого не мав проти глухонімих (дехто відмовлявся, та їх було менше), Нік заскакував до автівки, і його довозили куди треба. Або ж підкидали в потрібному напрямку. Машини їли дорогу й видували її разом із вихлопами. Нік вважав автівки різновидом телепортації. Відстань для них небагато важила. Та дорожній рух відійшов у минуле, хоч обережний водій міг проїхати більшістю трас сімдесят-вісімдесят миль, перш ніж натрапити на затор. Та й тоді можна було кинути машину, трохи пройтись і сісти в іншу. Без допомоги двигунів вони були наче мурахи, що повзали по грудях полеглого велета, — комахи, які без кінця курсують між його сосками. Тож Нік мріяв, що коли (не якщо) вони врешті натраплять на когось, це буде, як у його відносно безтурботні дні автостопу: над найближчим пагорбом засяють знайомі відблиски хрому — сяйво водночас приємне й сліпуче. Виявиться, що то звичайна американська автівка, «шеві-біскейн» чи «понтіак-темпест». Старий добрий маслкар. Не «хонда», «мазда» чи «юґо». Американська красуня загальмує, і він побачить водія, чоловіка із засмаглим ліктем, що хвацько стирчатиме з опущеного вікна. «Святий Джо! Ото радий вас видіти, хлопці! Щасливий я сучий син! Пакуйтеся! Довезу вас із шиком!» — гукне усміхнений незнайомець.

Того дня їм ніхто не стрівся, та десятого числа вони натрапили на Джулі Ловрі.

———

Стояло пекло. Майже весь день вони педалили, пов’язавши сорочки на поясі, і обидва вже так засмагли, що зробилися як два індіанці. Того дня їм їхалося не так уже й весело. І все через яблука. Зелені яблучка.

Вони помітили їх на старій яблуні, що росла біля однієї ферми. Яблука були маленькі та кислі, однак вони так давно не ласували свіжими фруктами, що ті зеленушки смакували просто божественно. Нік обмежився двома, а Том схрумав без останку цілі шість штук. Він проігнорував Нікові миги: коли Том Каллен вбивав щось собі в голову, він перетворювався на чотирирічного вередуна.

Тож зовсім не дивно, що близько одинадцятої ранку в Тома схопило живіт. Він стогнав. Піт струменів його тілом. Коли починався бодай найменший підйом, він злазив із велосипеда й вів його під гору пішки. Рухалися вони значно повільніше, і Нік дратувався, та однаково не міг стримати кволої усмішки.

Близько четвертої дня вони опинилися в містечку під назвою Претт, і Нік вирішив, що на сьогодні вже досить. Том одразу ж упав на лавку на автобусній зупинці та радо захропів. Нік лишив його там і пішов до ділового району пошукати аптеку. Знайде «Пепто-бісмол» і, коли Том прокинеться, змусить його випити ліки. І байдуже, якщо йому доведеться згодувати цілий слоїк. Головне — дупу закоркувати, бо завтра Нік хотів надолужити втрачений час.

Між місцевим кінотеатром і крамницею «Нордж» знайшовся «Рексолл». Нік прослизнув у прочинені двері. Усередині було душно й спекотно. Він трохи постояв, принюхуючись до знайомого запаху. До нього примішувалися й інші аромати, міцні та докучливі. Найміцніше пахло парфумами. Певне, від духоти луснуло кілька слоїків.

Нік роззирнувся, видивляючись ліки для шлунка. Він замислився, чи можна зберігати «Пепто-бісмол» у такій спеці. Ну, на етикетці все буде. Його погляд ковзнув манекеном, і двома рядами правіше знайшлося потрібне. Нік ступив два кроки в тому напрямку, коли йому сяйнуло, що він іще ніколи не бачив манекенів в аптеці.

Він розвернувся до манекена й побачив Джулі Ловрі.

Вона стояла без жодного руху. В одній руці дівчина тримала слоїк із препаратом, а в другій — скляну паличку для намазування. Вона витріщалася на нього, вибалушивши зеленаво-блакитні очі. Її каштанове волосся було зібране та зав’язане на потилиці пістрявим шовковим шаликом, що звисав їй нижче від лопаток. Вона була вбрана в рожевий топ із моряцьким коміром і блакитні джинсові шорти, які вкоротили так сильно, що вони скидалися на труси. Її лоб обсипало прищами, а на підборідді стирчав справжній вулкан.

Вони з Ніком утупились одне в одного. Жоден не рухався. А тоді слоїк висковзнув з її руки та вибухнув на підлозі. Повітрям розлився ядучий аромат, і в аптеці засмерділо, як у похоронному бюро.

— Господи, невже ти справжній? — спитала вона тремким голосом.

У Ніка закалатало серце, і в скронях навіжено загупала кров. Навіть зір почав трохи збоїти, і в очах заіскрило.

Він кивнув.

— І ти що, не привид?

Нік похитав головою.

— Тоді скажи щось. Якщо не привид, маєш щось сказати.

Він притулив долоню до рота, тоді до шиї.

— А це ще що за прикол?

У її голосі зазвучали істеричні нотки. Нік цього не почув, однак чудово все прочитав на її обличчі. Він боявся підійти до неї, бо щойно він зробить крок, вона може кинутись навтьоки. Йому здалося, що вона боїться не тому, що побачила живу людину, — дівчина на межі зриву й злякалася, що в неї почалися галюцинації. Його знову торкнувся пекучий відчай. Якби ж він міг говорити…

Тому він повторив свою пантоміму. Урешті, то було єдине, що можна було зробити. Цього разу вона все второпала.

— Ти не говориш? Ти німий?

Нік кивнув.

Вона пронизливо засміялася з розчаруванням.

— Отакої! Нарешті я стріла живого чоловіка, а він німий!

Він знизав плечима й криво посміхнувся.

— Ну-у, —