Читати книгу - "Історія ГУЛАГу"

Для всіх табірників з розгортанням війни життя ставало суворішим. Новими законами було запроваджено довший робочий день. Відмова працювати тепер була вже не просто незаконною, вона стала зрадою. У січні 1941 року тодішній керівник ГУЛАГу Василь Чернишов розіслав начальникам усіх таборів і колоній листа, в якому йшлося про долю 26 в’язнів. Їх судили, визнали винними у відмові від роботи і дали п’яти особам ще по десять років таборів. Решті присудили страту. Чернишов без зайвої риторики наказував своїм підлеглим «повідомити в’язнів усіх таборів і виправно-трудових колоній» про ці вироки[1519].

Звістка поширилася дуже швидко. Усі в’язні, як пише Густав Герлінг, добре знали, що «до найтяжчих злочинів, які можливо було вчинити у таборі після 22 червня 1941 року, належали поширення поразницьких настроїв і відмова від виходу на роботу, яка в рамках надзвичайного оборонного законодавства розцінювалася як саботаж оборони країни»[1520].

Усі ці заходи у поєднанні зі значним браком харчів мали жахливі наслідки. Хоча масові страти не набули таких масштабів, як у 1937 і 1938 роках, смертність серед в’язнів у 1942 і 1943 роках сягла найвищого рівня за всю історію ГУЛАГу. За даними офіційної статистики, які майже напевно є заниженими, 1942 року померло 352 560 осіб — чверть від загальної кількості. Одна п’ята загинула 1943 року — 267 826 осіб[1521]. Кількість хворих в’язнів, за офіційними даними, 1943 року становила 22%, а 1944-го — 18%; справжні цифри, ймовірно, були набагато більшими, оскільки у таборах лютували епідемії тифу, дизентерії та інших інфекційних хвороб[1522].

На січень 1943 року становище стало таким загрозливим, що радянський уряд створив для ГУЛАГу спеціальний продуктовий «фонд»: можливо, в’язні були «ворогами», однак вони також були необхідні для військового виробництва. Становище з продуктами поліпшилося, коли Радянський Союз почав перемагати у війні, та навіть з додатковими пайками харчові норми кінця війни передбачали менше калорій, ніж норми кінця 1930-х років[1523]. Загалом у роки війни у таборах і колоніях ГУЛАГу померли понад два мільйони людей; сюди не входять померлі, що перебували у засланні чи інших формах ув’язнення. Понад 10 тисяч осіб за наказами табірних прокуратур було розстріляно за зраду і саботаж[1524].

Для того щоб пояснити, в якій обстановці відбувалися ці зміни, слід сказати, що вільне населення Радянського Союзу під час війни теж зазнало страждань, а суворіші режим і розпорядок були запроваджені також і на цивільних підприємствах. Ще 1940 року, коли Радянський Союз ввів війська у Польщу і країни Прибалтики, Верховна Рада запровадила восьмигодинний робочий день і семиденний робочий тиждень для всіх підприємств і установ. Було ухвалено навіть ще суворіше рішення: заборонити працівникам залишати свої робочі місця. Залишення робочого місця стало злочином, що карався табірним терміном. Також злочином стало виробництво продукції «низької якості» («саботаж»), а інші злочини почали тягти за собою суворіші покарання. Працівники, які виносили з місць роботи запасні частини, інструменти, папір чи письмове приладдя, могли отримати рік таборів — або більше[1525].

Поза таборами люди потерпали від голоду так само, як і в таборах. Під час блокади німецькими військами Ленінграда хлібний пайок там становив всього 125 грамів на день, що було недостатнім навіть для того, щоб просто вижити; не було палива для обігрівання помешкань, що перетворювало північну зиму на тортури. Люди ловили птахів і пацюків, крали продукти в умираючих дітей, їли трупи і вбивали, щоб заволодіти продуктовими картками. Одна з уцілілих згадує: «У власних квартирах люди билися за життя, як полярники на краю загибелі»[1526].

Голодував не один Ленінград. У документах НКВД за квітень 1945 року йдеться про голод по всій Середній Азії, у Монголії і Татарській АРСР. Найбільше потерпали родини фронтовиків, що залишилися без годувальників. Голодомор повернувся в Україну: 1947 року повідомлялося про випадки канібалізму[1527]. У Радянському Союзі стверджувалося, що загалом під час війни країна втратила 20 мільйонів своїх громадян. У період 1941–1945 років братські могили з’являлися в СРСР не тільки у ГУЛАГу.

Відразу після оголошення війни прийшли не тільки суворіші правила і режим, а й хаос. Німецьке вторгнення просувалося вражаючими темпами. За перші чотири тижні операції «Барбаросса» було знищено майже всі з 319 радянських військових підрозділів, що вступили у бій[1528]. Восени нацистські війська вже заволоділи Києвом, обложили Ленінград і, здавалося, ось-ось займуть і саму Москву.

Перші дні війни приголомшили західні форпости ГУЛАГу. Керівництво зачинило бараки, що ще залишалися на Соловецьких островах 1939 року, і перевело всіх в’язнів у тюрми на материку: на їхню думку, табір був розташований надто близько до фінського кордону[1529]. (Після евакуації і фінської окупації архіви табору зникли. Ймовірно, вони були знищені за стандартними процедурами, проте існують чутки, які ніколи не підтверджувалися, що всі документи захопили фінські війська і вони досі зберігаються у таємному урядовому сховищі в Гельсінкі.)[1530] Центральна влада також віддала у липні 1941 року наказ про евакуацію Белбалтлагу, який обслуговував Біломорський канал; однак коней і худобу при цьому наказувалося віддати на потреби Червоної армії. Немає документів щодо того, чи вдалося військовим якось ними скористатися до того, як ці території захопили німецькі війська[1531].

Повсюди співробітників НКВД охопила паніка; панічні настрої були особливо сильними на нещодавно окупованих Радянським Союзом територіях Східної Польщі і країн Прибалтики, тюрми яких були переповнені політичними в’язнями. НКВД не мало часу для їх евакуації, проте не могло воно і залишати цих «анти-радянських терористів» у руках німців. 22 червня 1941 року, у день початку війни, НКВД почало розстрілювати в’язнів тюрем у Львові (українському місті поблизу радянсько-німецького кордону). Однак під час проведення цієї операції у місті спалахнуло українське повстання, яке змусило НКВД залишити тюрми. Частина осмілілих від несподіваного зникнення охоронців і звуків артилерійської канонади в’язнів тюрми «Бригідки» у центрі Львова вийшли назовні. Інші йти відмовилися, побоюючись, що за воротами охоронці, які тільки і чекають такої нагоди, щоб їх убити.

Ті, хто залишилися в тюрмі, заплатили за свою помилку дорогу ціну. 25 червня підсилені прикордонниками війська НКВД повернулися до «Бригідок», звільнили «звичайних» кримінальних в’язнів і розстріляли з кулеметів у підвалі тих політичних, що залишилися. Звуки розстрілу потонули у вуличному шумі.