Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том сьомий"

Минув ще один день. Тепер Смок і Куций не спускали Вентворта з ока. Кілька разів, коли він виходив з цеберком по воду до струмка, вони ніби ненароком підступали до його хатини, і щоразу він кидався назад, так і не набравши води.

— Картоплю сховано десь у нього в хатині, — сказав Куций. — Це ясно, як божий день. Але де саме? Ми ж усе перетрусили. — Він підвівся й надів рукавиці. — Та я таки її знайду, навіть як доведеться всю його кляту хатину по колоді розібрати.

Він глянув на Смока, але той, задуманий над чимось, навіть і не чув його.

— Що на тебе найшло? — сердито запитав Куций. — Чи не цинга, либонь?

— Просто я намагаюся щось пригадати, Куций.

— А що саме?

— В тім-то й річ, що не знаю. Але щось дуже важливе — ось тільки пригадати б!

— Дивись, Смоку, не зсунься з глузду, — стурбовано сказав Куций. — Бо що я робитиму без тебе? Дай своїй голові перепочинок. Ходімо краще зі мною, розтягнемо вдвох ту халупу. Я б її підпалив, та боюся, що бараболя спечеться.

— Отож-бо й є! — схопився на рівні ноги Смок, — Саме це я й хотів згадати! Де той бідон з гасом? Я йду з тобою, Куций! Картопля паша!

— А що ти надумав?

— Побачиш, — загадково сказав Смок. — Я завжди казав тобі, Куций, що кепсько, коли людина не знається на художній літературі, — це-бо навіть на Клондайку може стати в пригоді. Про те, що ми з тобою зараз зробимо, я ще малим хлопцем вичитав в одній книжці. Тепер побачиш: усе піде, як по писаному! Гайда.

Через кілька хвилин вони підкралися до хатини Еймоса Вентворта, освітлюваної лише зеленуватим північним сяйвом. Обережно й безшелесно вони облили гасом колоддя стін, а надто ще двері та віконну раму. Відтак черкнули сірником, і полум'я шугнуло вгору. Смок з Куцим відійшли в затінок і причаїлися.

Вентворт вискочив з хатини, дико вирячився на вогонь і кинувсь назад. Не минуло й хвилини, як він з'явився знову, цього разу ступаючи повільно, згинаючись під вагою великого мішка. Щодо вмісту мішка помилитись було неможливо. Смок і Куций накинулися на Вентворта, мов зголоднілі вовки, і водночас один загилив з правого боку, а другий — з лівого. Той осів на землю, придавлений мішком, що його Смок для певності швидко мацнув, і, обхопивши руками Смокові коліна, задер до нього пополотніле обличчя.

— Залиште мені десяток! — заверещав він. — Один десяток — а решту забирайте! Хоч пів десятка! — В лютій нестямі він вищирив зуби й хотів був укусити Смока за ногу, але передумав і знову благально заскиглив. — Хоч п'ять картоплин! Я сам хотів вам завтра все віддати. Так, завтра. Сам збирався віддати! Це ж бо життя! Життя! Тільки п'ять картоплин!

— Де другий мішок? — узяв його за барки Смок.

— Я все з'їв, — відповів Вентворт, і безперечно, щиро. — Оцей тільки мішок і залишився. Дайте мені хоч трошки! А решта — ваша.

— З'їв! — вибухнув Куций. — Цілий мішок! А ці недотепи помирають, бо в них нема жодної картоплини! Ось тобі за це! Ось! Ось! Ось! Паскуда! Тварюка!

Він копнув Вентворта ногою так, що той відлетів од Смока, а другий удар звалив його в сніг. Але Куций бив ще і ще.

— Побережи пальці на ногах, — тільки й сказав йому Смок.

— А я його п'ятою, — відказав Куций. — От побачиш, я йому всі ребра потрощу. Щелепу зверну. Ось тобі! Ось! Шкода, що я в мокасинах, а не в чоботях. Ну й паскуда!

VII

Тієї ночі ніхто в таборі не спав. Смок із Куцим знов і знов обходили таборян, вливаючи по чверті ложки життєдайного картопляного соку в спотворені хворобою роти. І наступного дня, поки один спав, другий не припиняв цієї роботи.

Більше вже ніхто не помирав. Навіть учора ще безнадійні почали одужувати, і то навдивовижу швидко. На третій день люди, що по кілька тижнів не підводилися з ліжка, вже шкандибали по хаті, спираючись на ціпки. І того ж таки дня сонце, яке протягом двох місяців поволі розвіювало полярну ніч, вперше піднялося над скелястим гребенем і весело зазирнуло в ущелину.

— Не дам я тобі й картоплини, — сказав Куций Вентвортові, що принижено канючив у нього. — Тебе цинга навіть і не займала. Ти ж цілий мішок вижер, тепер можеш двадцять років її не боятись. Через тебе я став краще розуміти господа бога. Ніколи я не міг збагнути, чого він не порішив сатану. А тепер збагнув. Він його помилував, як от я тебе. Та все таки це ганьба, що я тебе не прибив.

— Моя вам рада, — сказав Смок Вентвортові. — Ці хворі швидко видужують; за тиждень ми з Куцим поїдемо звідси, і тоді ніхто вас від них не захистить. Онде стежка. До Доусона вісімнадцять днів дороги.

— Збирай своє манаття, Еймосе, — додав Куций. — Я тобі дав доброго прочухана, але як вони тобі дадуть, то від тебе й мокрого місця не лишиться.

— Панове, благаю, вислухайте мене, — скиглив Вентворт, — Я ж чужий у цьому краю. Я не знаю тутешніх звичаїв. Не знаю дороги. Дозвольте мені поїхати з вами. Я дам вам тисячу доларів, якщо ви візьмете мене з собою.

— Будь ласка, — зловтішно осміхнувся Смок, — Якщо Куций погодиться.

— Хто? Я? — Куций випростав плечі з почуттям власної гідності. — Я ніщо. В лісового кліща — і то більше гордості. Я хробак, кузька, жабин брат і мушачий син. Я не гребую нічим, що повзає, плазує й смердить. Але щоб я лигався в дорозі з оцією помилкою природи? Ану, геть звідси, ти! Я чоловік не гордий, але від твоєї пар-суни мене аж нудить.

І Еймос Вентворт пішов геть — пішов сам-один, тягнучи санки, навантажені харчами, яких йому мало вистачити до Доусона. Та за милю дороги його наздогнав Куций.

— Ану, сюди, — сказав Куций. — Ближче, ближче. А тепер віддавай. Вивертай кишені.

— Я вас не розумію, — пробелькотів Вентворт; він аж затрусився, згадавши, як Куций уже двічі його віддухопелив — і кулаками, й ногами.

— Не розумієш? Давай назад оту тисячу! Оту тисячу доларів золотом, що Смок тобі заплатив за миршавеньку картоплину. Витрушуй кишені, ну!

І Еймос Вентворт простяг йому торбинку з золотом.

— Бодай тебе смердючка вкусила, щоб ти сказився і здох, — побажав йому на прощання Куций.