Читати книгу - "Пан Ніхто"

Господар, який грав роль старого морського вовка, судячи з його тільняшки, швидко прийшов мені на поміч гостинним запитанням: «Що бажаєте?» Грейс і Дороті нерішуче перезирнулися, бо жінки ніколи точно не знають, чого вони бажають, але Сеймур скоротив процедуру, проказавши:

— Пляшку «Балантайна» і содову.

— Цілу пляшку? Ви сьогодні просто невпізнанні, Вільяме! — зауважила жінка в рожевому.

— В принципі я не люблю пияцтва, — пояснив Сеймур, звертаючись не стільки до Дороті, скільки до мене. — Але іноді напиваюся як чіп, щоб зненавидіти його ще більше.

Через кілька хвилин віскі разом з пляшкою содової і вазочкою з льодом вже стояли на столі. І на підтвердження своїх слів мій супутник налив собі півсклянки, тоді як дамам і мені відміряв традиційних п'ятдесят грамів.

— Ваше здоров'я, Дороті, — промовив він і, відпивши добрячий ковток, додав: — Все-таки неймовірно, що при такому сповненому ризику житті, як у вас, ви ще не застрахувалися.

— Єдине, що я хотіла б застрахувати, — це молодість, — відказала дама в рожевому і також підняла свій келих. — А оскільки це неможливо… й оскільки молодість минає… все інше мені байдуже, повірте, Вільяме!

Перш ніж Сеймур щось відповів, у барі розлігся вереск твісту. Двоє здорованів з протилежного кутка заряджали музичний автомат пригорщею монет, отже, вереск припиниться не скоро. Покінчивши з підготовкою музичної програми, здоровані ліниво пішли вздовж шинкваса. Зів'яла жінка злізла з стільця й спробувала утягнути одного моряка в танок, але той мовчки відштовхнув її догідливо усміхнене обличчя. Обоє попростували до нашого столу, зупинилися й показали жестом, що бажають танцювати з Грейс і Дороті. Оскільки ж ніхто не звернув на них уваги, вони безцеремонно вхопили жінок за руки з явним наміром підвести їх.

— Майкле, позбавте мене, прошу, від цього мугиря, — відразливо промовила Дороті.

Відстань між мною й згаданим грубіяном не перевищувала й метра, тому я без особливих зусиль підводжусь і різким рухом відкидаю моряцьку кінцівку. Він, звісно, чекав цього, бо блискавично кинув свій лівий кулак мені в лице, тільки я також чекав цього і вчасно ухилився, тої ж миті пославши добре спрямований удар йому в живіт. Я важу, до речі, вісімдесят кілограмів без одягу, а в удар вкладаю ще не менше шістдесяти, тому я не дуже здивувався, коли нахаба, зігнувшись навпіл, гепнувся на підлогу.

Другий здоровань, не даючи мені передихнути, полишив Грейс і зайняв місце полеглого. На своєму новому посту він одержав просто в пику й пляшку віскі. Засліплений струменем алкоголю й кров'ю, моряк захитався й зіперся на сусідній стіл у тому непевному стані між свідомістю і непритомністю, якого і я зазнавав не раз. В усякому разі він поки що вибув з ладу. Але двоє інших з їхнього товариства уже мчали до мене. Один із них вхопив зі столу порожню пивну пляшку, одбив їй денце об край столу й загрозливо рушив з цією зброєю на мене.

Обіпершись на стіну, я з голими руками чекав цих двох громил. Якась частина моєї свідомості обрала для захисту найближчий стілець, тоді як інша з байдужістю безстороннього спостерігача оцінювала обстановку. Повії стежили за нами з майже спортивним інтересом, як на матчі. Бармен кинувся на допомогу, яка, напевно, надійде надто пізно. Сеймур незворушно сидів на своєму місці, наче навколо нічого не відбувалося. І тільки Дороті, наскільки можна було судити з її засмученого обличчя, співчувала мені й непокоїлася за наслідки.

Наслідки я уявляв досить добре, бо моряк із зубастою, наче пилка, пляшкою поволі наближався до мене, чатуючи кожен мій рух. Громило зовсім недавно, може, навіть напередодні брав участь у подібній сцені, бо чоло його над однією бровою було розбите, а око запливло. Ця маленька подробиця не робить зовнішність людини лагіднішою. Навпаки. Однак у цей момент мене непокоїла не стільки кровожерна пика суб'єкта з пляшкою, скільки поведінка його приятеля. Він щось вийняв з кишені, і воно в його руці сухо клацнуло звуком пружини, яка викинула вперед вузьке вістря ножа. Здоровань тримав ножа з професійною спритністю, притиснувши лікоть й уперши палець у плаский бік леза.

До того ж моряк, що спирався на стіл, почав прочумуватися. Становище несподівано втратило характер корчмарського фарсу. Зліва й справа до мене поволі, але невідпірно наближалися щербата пляшка і ніж. Обоє нападників виглядали досить тверезими, щоб бути точними в ударах, і досить п'яними, щоб не думати про наслідки. Якщо я замахнуся стільцем на здорованя з пляшкою, я негайно дістану в бік лезо ножа. Єдиний мій порятунок — швидко відскочити, та я стояв у кутку, майже впритул до стінки, тож відскакувати майже нікуди.

Двоє моряків підступають повільно і вже за три кроки від мене, а всі навколо непорушно застигли, і лише музичний автомат безглуздо верещить нав'язливий мотив твісту, й у цей момент усе довкіл здалося мені таким же безглуздим: дві горилоподібні постаті, що чигали на мене, їхня зловісна у своїй примітивності зброя, моє відчайдушне становище, бо хоч і не раз я потрапляв у відчайдушні ситуації, вони всі були наслідком якогось наміру, мали якийсь сенс, тоді як зараз…

Моряк з пляшкою досяг наміченої мною межі, і я блискавично вхопив стільця й відразу ж смутно збагнув, що Сеймур кинувся з другого боку, шабельним ударом по шиї збив моряка біля столу й кинувся на того, з ножем, я в цей час трощив стільця об голову третього, з пляшкою.

Через дві хвилини з'явилося троє поліцаїв, яких привів бармен. Від цього моменту події розвивалися без ускладнень. Розповідь господаря і повій, а найбільше наша пристойна зовнішність свідчили на нашу користь, отже, грубіянів швидко спровадили до найближчого поліцейського відділення.

— Ви б'єтеся досить добре, як на соціолога, — сказав я Сеймурові, коли ми розрахувалися й підвелися.

— Я народився не соціологом, любий Майкле, — незворушно відповів він. І, кинувши останній погляд на вчинений гармидер, додав: — Не везе мені. Завжди, коли вирішу напитися, трапляється щось непередбачене.

________

Вже стемніло, коли Сеймур висадив нас біля «Англетера».

— Зайдіть до мене трошки пізніше, Майкле, — сказала мені Дороті, перш ніж вийти з ліфту на своєму поверсі.

За чверть години я постукав до її кімнати, однак відповіді не почув.

Ще через півгодини я повторив свою спробу, і цього разу знайомий дзвінкий голос гукнув:

— Увійдіть!

Дороті стояла перед купою датських сувенірів, звалених на столі: мініатюрні латунні копії знаменитої «Русалочки», нікельовані