Читати книгу - "Жінка в пісках"

Десь далеко пролунав металевий звук вибуху і довго відлунював від пагорбів, що оточували місто. Мабуть, це вихлопна труба великої машини. Вимкнувши магнітофона, йду з молодим парубком, що спритно перекочує балон.

— А чи нема в конторі когось, хто б знав про це?..

— Та як вам сказати...— молодий робітник не дає рукам перепочинку.— В конторі залишилася тільки секретарка... новенька... крім того, до неї в’язне якийсь огидний тип, вона аж розплакалася, тож розмова з нею не вийде.

— Огидний тип?

— Начебто комівояжер... той, що й над річкою в тих мікроавтобусах з червоними ліхтариками орудує...

Ми саме підійшли до складу з односхилим дахом. Удвох із старшим робітником, що підоспів на поміч, вони одним махом поклали прикочений балон на три ряди інших. Судячи з того, як брязнуло залізо, я здогадався, що балони досить важкі.

— Можна зайти до контори?.. Холодно чогось сьогодні...

Старший, ніби зовсім не зацікавлений моїм запитанням, згорбившись і наче пританцьовуючи, попрямував на дорогу.

— Пройдіть он там і відразу зверніть ліворуч,— шморгаючи носом, молодший кивнув підборіддям на прохід між складом і конторою, глянув на чорне небо й, затиснувши пальцями дірки на рукавицях, подався вслід за старшим.

Послухавшись його, я протиснувся крізь вузенький прохід і вмить натрапив на розсувні двері з тріснутою шибкою, що була склеєна целофановою стрічкою... Запах такий, наче в бензині розчинили нечистоти... чи скоріше запах добрив, змішаних із тваринячою сечею... Скрип розсувних дверей, що рухаються на погнутій рейці... Злегка прочиняю їх, і враз, наче мокрою хустинкою, мені в обличчя б’є задуха, властива лише паливним базам.

Навпроти дверей, до самої стелі, ширма, на ній пришпилено кнопками розклад руху автобусів, намальований двома фарбами. Ліворуч від ширми — старий канцелярський стіл, повернутий до входу. Над столом — коротко підстрижена дівоча голова, під столом — стиснуті докупи круглі білі коліна.

— Добрий вечір! — зумисне не дивлячись на дівчину й погладжуючи руками навпереміну то одне, то друге передпліччя, немов утираючи в шкіру кімнатне тепло, вітаюся надміру веселим голосом.

— Добрий вечір!..

На мить я не вірю своїм вухам. Здається, відповів чоловічий голос. Таки справді, чоловічий. Озвалася не дівчина, а хтось із-за перегородки. Неприємний голос. Мабуть, того нахабного типа, про якого розповідали хлопці. В міру того як я просувався вперед, у поле мого зору одне за одним потрапляли: металевий стелаж... білі завіски на вікні, які ще більше підкреслюють безсмак умеблювання кімнати... перед стелажем якісь дивні пластмасові квіти... далі телевізор... круглий столик, покритий лискучим, наче срібло, пластиком... на ньому знайома попільниця з котячими фігурками... і на цьому тлі знайомий чоловік, що сидів, підперши обличчя рукою.

То був він.

Він... безперечно, він... той, що видає себе за її брата. Знявши піджака й недбало попустивши краватку, зі спітнілим лобом, він гордо випнув підборіддя і ледь-ледь посміхався. Без піджака він не такий міцний на вигляд, плечі зсутулені й вузькі. Що його сюди принесло?.. Неприємна гра... Таємниця ловів здичавілого пса в тому, щоб удати, ніби твою увагу привертає щось інше — саме так і я збирався чинити... та ось той дикий пес виліз, махаючи хвостом, якраз із того, іншого місця...

— Сьогоднішній день повний випадковостей... я просто вражений...— І навіть не силкуючись вдати, що вражений, чоловік веде далі: — Я приголомшений... Хоча думав, що ви таки винюхаєте колись цю крамницю... Чого стоїте? Сідайте.

— А все-таки чому ви мовчали, якщо знали про неї?..— Я вмить увімкнув магнітофона.— Адже в заяві про розшук ясно написано, що мені буде подано всі потрібні відомості...

— Та хіба треба повідомляти навіть про таке, що нічого не варте? — Чоловік безтурботно озивається до секретарки: — Панночко, вибачте, принесіть гостеві чашку чаю!

Дівчина мовчки підвелася. Зім’ята спідничка, наелектризована тілом, прилипла ззаду.

— Якщо ви вважали, що така інформація нічого не варта, треба було зразу сказати, чому.

— Яка непривітна дівуля!..— пропустивши повз вуха мої слова, чоловік поклав ногу на ногу.— Якби ви знали, як мені неприємно!.. Самі бачите, куди не піду, всюди мене вважають злою людиною. Та найгірше те, що я звикну до такої ролі й думатиму про себе так, як думають про мене інші, якщо нічого не зміниться...

— А все-таки, що ви тут робите?

— Справді, що?

— Знову випадково? Блукаючи вулицями, випадково помітили...

— Я програв одне очко,— і мій співрозмовник весело засміявся, клацнувши пальцями.— Кажу без жартів, ваша підозра таки небезпідставна. Справді, небезпідставна. Бо тут дивовижно переплелися різні нитки.

— Коли ви так вважаєте, то могли б пояснити докладніше.

— Я хотів прикинутися, що нічого не знаю, якщо тільки вдасться... Та у вас такий сердитий вигляд... Гаразд, розповім усе як є... Правду кажучи, я приїхав сюди шантажувати.

— Шантажувати?

— Панночко, правду