Читати книгу - "Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту"

Вона була товста, темнокоса, і на її гарних великих руках виблискувало десь з десять фальшивих браслетів. Засмаглу шию обвивала оксамитова стрічечка, а на цій чорній стрічечці теліпався медальйон.

— Два гуляші,— сказала я й посунула до неї дві марки.

Ми з Фредом усміхнулись одне одному, а жінка відійшла назад і зняла з казана кришку.

— Я вже їв гуляш,— сказав Фред.

— Ой, пробач,— сказала я.

— Дарма, я люблю гуляш.— Він поклав свою долоню на мою руку.

Жінка запускала ополоника глибоко в казан, і від пари, що йшла з казана, запітніло дзеркало на задній стіні гуляшної. Вона дала нам по булочці, потім витерла ганчіркою дзеркало і, звертаючись до мене, сказала:

— Це щоб ви бачили, яка ви гарна.

Подивившись у плоске дзеркало, я побачила, що й справді гарна; вдалині за своїм обличчям я розгляділа розпливчасті обриси тиру, за тиром — карусель. Коли мій погляд наткнувся в дзеркалі на Фреда, я злякалася: він не може їсти гарячого — болять ясна; а тому тримає їжу в роті доти, аж поки вона остигне; вираз легкої досади й нетерпіння надає його обличчю чогось немічного, старечого, і це щоразу дедалі більше лякає мене. Але дзеркало знову запітніло; жінка повільно поводила ополоником у казані, і мені здалося, що тим, хто стояв поруч з нами, вона накладає менше, ніж нам.

Ми відсунули порожні тарілки, подякували й пішли. Я знов узяла Фреда під руку, і ми повільно пішли вулицями серед яток. Я кидала порожні бляшанки в тупо усміхнених ляльок і була щаслива, коли влучала їм у голову й вони падали назад, ударяючись об стінку з бурої тканини, а потім знову вставали завдяки схованому в них механізмові. Я охоче дала себе спокусити протяглому голосові рознощика, купила в нього лотерейний білет і, дивлячись, як крутиться колесо щастя, раз у раз кидала оком на великого жовтого ведмедика, якого сподівалася виграти; я змалку сподіваюсь виграти такого ведмедика. Але стрілка на колесі щастя, яка, клацаючи, повільно пробиралася крізь ряди цвяшків, зупинилась, не дійшовши до мого номера, і я не виграла ведмедика й взагалі нічого не виграла.

Я кинулася на вузьке сидіння каруселі, тицьнула двадцять пфенігів у чиюсь брудну руку і, піднімаючись усе вище й вище, закружляла навколо оркестріона, який був схований у дерев'яному череві каруселі й кидав мені в обличчя дикі мелодії. Повз мене над руїнами пролетіла вежа собору, вдали ні я побачила бляклу густу зелень бур'яну й калюжки дощової води на покрівлях наметів; затягнута в шалений вир каруселі, яка кружляла мене за мої двадцять пфенігів, я здіймалась до самого сонця, і коли його сяйво доторкалося до мене, я відчувала наче удар. Я чула скрегіт ланцюгів, жіночий вереск, бачила вихори куряви над майданом і мчала далі крізь жирні й солодкуваті запахи, а коли я, похитуючись, зійшла дерев'яними східцями вниз, то впала у Фредові обійми і тільки й сказала: «Ой Фреде!» Потім нам удалося потанцювати за десять пфенігів на дерев'яному майданчику. Опинившись серед підлітків, які щосили похитували стегнами, ми з Фредом пригорнулись одне до одного, і поки ми кружляли в ритмі танцю, очі мої щоразу спинялися на гладкому і хтивому обличчі сурмача, заяложений комір якого тільки наполовину був закритий його інструментом; і щоразу сурмач підводив голову, підморгував мені й видобував із сурми різкий звук, призначений, здавалося, для мене.

Я дивилась, як Фред грає в рулетку, ставлячи по десять пфенігів, а коли круп'є крутив диск і кулька починала танцювати, я відчувала німе хвилювання чоловіків, що обступили стіл. Швидкість, з якою гравці робили ставки і з якою Фред кидав свою монету в потрібне місце, була, очевидно, результатом довгого тренування, узгодження дій, про що я й гадки не мала. Коли кулька крутилася, круп'є підводив голову, і погляд його холодних очей зневажливо ковзав над ярмарковим майданом. А коли дзижчання кульки затихало, його невеличка гарненька голівка опускалася: він збирав ставки, клав їх у кишеню, кидав монети тим, хто вигравав, порпався в грошах у себе в кишені, пропонував робити нові ставки, спостерігав за пальцями людей, що стояли навколо столу, зневажливо штовхав диск, знову підводив голову, міцно стуляв губи і знудьговано оглядався довкола.

Двічі перед Фредом виростала купка монет, і він, узявши гроші з столу, протискувався до мене.

Примостившись на брудних східцях балагана, завішеного чимось синім, ми дивилися на метушню кругом, ковтали куряву й прислухалися до музики, що, змішуючись, лилася з різних оркестріонів, та до хрипких голосів закликальників, які збирали гроші. Я дивилася на землю, покриту сміттям: папером, недокурками, розтоптаними квітами, розірваними квитками, а коли повільно підняла очі, то побачила наших дітей. Беллерман тримав за руку Клеменса, дівчина — Карлу, а малюка Беллерман і дівчина несли на ношах. Діти смоктали великі жовті льодяники на паличках. Я бачила, як вони сміялись, озиралися на всі боки, як зупинились біля тиру. Беллерман підійшов ближче, і Клеменс потримав ручку нош, поки Беллерман брав рушницю. Клеменс подивився через його плече на мушку. Видно було, що діти щасливі, і коли Беллерман застромив у волосся дівчині червону паперову квітку, вони весело засміялися. Потім вони звернули праворуч, і я побачила, як Беллерман відлічив Клеменсові в долоню гроші, бачила, як у сина рухалися губи, коли він лічив за ним, бачила, як він, лагідно всміхаючись, підвів обличчя й подякував Беллерманові.

— Ходімо,— сказала я тихо Фредові, встала і, взявши його за комір пальта, звела на Ноги,— он наші