Читати книгу - "Лабіринт"

Симеон не помітив двох чоловіків, які йшли за ним назирці. Він не бачив, коли напасник підняв руку з кийком і різко вдарив його по голові. Темрява огорнула Симеона.

Коли Пелетьє дістався Нарбонських воріт, навколо вже зібралася юрба.

— Дайте дорогу! — закричав Пелетьє, відштовхуючи кожного, хто стояв на його шляху. Якийсь чоловік рачкував по землі, кров текла з рани на його чолі.

Над чоловіком нависли двоє озброєних солдатів, напрямивши свої списи в горло нещасного. Мабуть, він був музикою. Його барабан було пробито, а сурму зламано навпіл і відкинуто геть, неначе кістки на бенкеті.

— Що, заради Всевишнього, тут коїться? — загримів Пелетьє. — У чому провина цього безталанця?

— Він не зупинився, коли йому наказали, — відповів старший солдат, обличчя якого скидалося на мозаїку зі шрамів та слідів від ран, — він не мав дозволу.

Пелетьє нагнувся до музики.

— Я Бертран Пелетьє, начальник фортеці. Що привело тебе до Каркассони?

Чоловік раптом широко розплющив очі.

— Начальник фортеці Пелетьє? — пробурмотів він, чіпляючись за руку Бертрана.

— Так, це я. Говори, друже.

— Besièrs es presa.[134]

Жінка, яка стояла поруч, ледве стримала крик і затулила рота рукою. Приголомшений новиною, Пелетьє зірвався на ноги.

— Гей ви, — вигукнув він, — залиште когось, хто змінить вас на варті, й допоможіть віднести цього чоловіка у замок. Якщо він не зможе говорити через ваше поводження з ним, це буде тільки гірше для вас.

Потім Пелетьє повернувся до натовпу.

— Добре запам’ятайте те, що я зараз скажу, — прокричав він. — Нізащо й нікому не розповідайте про те, свідками чого ви тут стали. Невдовзі ми дізнаємось усю правду.

Коли процесія досягла Шато, Пелетьє наказав, щоб пораненого віднесли на кухню і там перев’язали його рани, поки він повідомить віконта Тренкавеля про те, що трапилося. Музику нагодували медом і напоїли солодким вином, а дещо пізніше привели до головної вежі.

Чоловік був блідий, але контролював себе. Боячись, що ноги не втримають нещасного, Пелетьє звелів принести лавку і посадити на неї свідка.

— Скажи нам своє ім’я, amic[135], — промовив до нього начальник фортеці.

— П’єр де Мюрв’єль, пане.

Віконт Тренкавель сидів посередині, а його союзники оточили його півколом.

— Benvenguda[136], П’єр де Мюрв’єль, — сказав віконт, — маєте для нас якісь новини?

Сидячи прямо, мов стріла, з обличчям білим, як молоко, чоловік прочистив горло і почав розповідати. Народився він у Без’єрі, хоча останні кілька років провів при дворах Наварри та Арагону. Він справді був музикою, вивчившись своєму ремеслу в самого Рамона Мірваля, найкращого трубадура на всьому Півдні. Він дістав офіційне запрошення від сюзерена Без’єра. Маючи таку чудову нагоду знову побачитися з рідними, чоловік прийняв запрошення і повернувся додому.

Голос свідка був таким тихим, що слухачам треба було напружуватися, щоб почути його розповідь.

— Розкажи нам про Без’єр, — попросив Тренкавель, — розкажи все, що знаєш, не випускай жодної подробиці.

— Французьке військо підійшло до стін у переддень свята Святої Марії Магдалини й отаборилося уздовж лівого берега річки Орб. Найближче до ріки розташовувалися паломники та найманці, жебраки і знедолені, натовп обдертих голодранців, босоногих, одягнених лише в штани й сорочки. Дещо далі було видно клейноди баронів та церковників, що тріпотіли над наметами зеленим, золотавим і червоним. Вони збудували флагштоки і повалили дерева, щоб робити загони для своєї худоби.

— Кого вислали на переговори?

— Ренода Монпейро — єпископа Без’єрського.

Пелетьє нахилився і прошепотів віконтові на вухо:

— Кажуть, що він зрадник, Messire. Він також зголосився взяти участь у хрестовому поході.

— Єпископ Монпейро повернувся зі складеним самим папським легатом списком тих, кого вважали єретиками. Я достоту не знаю, скільки імен було в тому страшному переліку, мій пане, але їх там