Читати книгу - "Дивний світ"

— Переконаний, що саме так і було.

— А навіщо їм це знадобилося?

Стонор сторопів:

— Але… дозволь, мій любий, звідки я можу знати, чим керуються у своїх діях антарктичні мавпи?.. Цікаво, а що ти гадаєш?

— Гадаю, що будь-яку гіпотезу треба спочатку привести у відповідність із фактами і логікою.

— В найближчі дні ти переконаєшся, Джеку, що це зовсім не гіпотеза. А стосовно логіки… Фреде, чи не будеш ти такий люб’язний принести кінокамеру? Треба мерщій сфотографувати ці сліди.

Три дні зимівники Великої кабіни, кваплені нетерплячим Стонором, полювали на таємничих аборигенів Землі королеви Мод.

Погода сприяла пошукам. Сонце з кожним днем піднімалося все вище. Вітру не було. Навіть уночі температура не падала нижче двадцяти градусів морозу.

З ангара дістали аеросани, і Рассел, скориставшись обстановкою, здійснив далекий маршрут на південний схід, туди, де, за його припущеннями, мав упасти гігантський болід. Проте ані місця падіння боліда, ані єті, ані навіть їх слідів виявити не вдалося.

На сніжному покриві зимівники зустрічали лише заструги та борозни, залишені полозами аеросаней. Снігові люди мов провалилися під землю.

— Три дні не було заметілі, — говорив Стонор, повертаючись разом з Расселом на аеросанях із чергового маршруту. — Сліди, залишені ними, мали б зберегтися, а тут… ніде нічого. І, головне, вони перестали ночами наближатися до Великої кабіни. У чому річ?

— Можливо, вони з’являються лише в негоду, — відзначив астроном, різко гальмуючи аеросани перед смугою обледенілих заструг.

— Дивна думка!

— Але фактично так і було, — продовжував Рассел. — Навіть у ту останню ніч вони, вочевидь, з’явилися лише під ранок, коли розгулялася віхола і ми пішли спати. І всі більш ранні ознаки їх візитів збігалися з негодою. Треба зачекати заметілі, Ральфе.

Аеросани викотилися на невисоке плато, що обмежувало з півночі ущелину Крижаної печери. Внизу, в кінці пологого схилу, з’явилися, немов з-під снігу, верхівки щогл Великої кабіни.

Біля метеобудки їх зустрів Лоу.

— Як справи, Фреде? — запитав Стонор, коли затих мотор і осіла сніжна курява, здійнята потужним гвинтом аеросаней.

— Нічого нового. Втім, ні. Генріхові стало гірше. Лікар каже, що параліч швидко прогресує. Здається, невдовзі ми втратимо і другого товариша, Стоноре.

— У Крижаній печері були?

— Так. Там усе по-старому. Я навіть ризикнув спуститися метрів на триста в лабіринт.

— Сам?

— Лікар вартував біля відчиненого люка, і ми весь час аукали, мов у лісі.

— Ну і що?

— Страшнувато було, але загалом нічого цікавого.

— А як погода, Фреде?

— Барометр падає.

— Буде заметіль?

— Мабуть.

— Рассел вважає, що це на краще.

— Як на мене, також. Принаймні, відпочинемо від безцільного блукання по снігу. Я втомився за ці дні, мов піхотинець після форсованого маршу.

Після вечері лікар покликав Стонора в кухню.

— Треба щось терміново робити, шефе!

— Ви про що? — запитав Стонор, дивлячись убік.

— Про Генріха, звісно. Якщо так піде далі, він не протягне і трьох днів.

— Вам видніше…

— Але я безсилий! — крикнув лікар. — Розумієте, безсилий! Я випробував усе, що маю. Щоб лікувати, треба знати джерело ураження. Це не блискавка, в усякому разі не звичайна блискавка і не радіоактивне випромінювання. Я не вмію творити дива…

— Ну, а що ви хочете від мене?

— Не розумієте? — злісно примружився Жиро.

— Ніє.

— Дозволу зв’язатися з радянською станцією. Можливо, що й їх лікар буде безсилий, але це останній шанс зберегти Генріхові життя.

Стонор насупившись мовчав.

— Ви не маєте права відмовлятися! Якщо він помре, гріх ляже й на вас.

Стонор осміхнувся.

— Що зміниться, якщо він помре на руках радянського лікаря?

— В усякому разі, знатимемо, що випробували всі засоби, які були доступні.

— Слабка розрада.

— Можливо. Але шанси є. Я знаю, що росіяни останніми роками добилися великих успіхів при лікуванні всіляких паралічів. Лікар радянської станції — відомий учений. Не те, що я…

Стонор знову осміхнувся, поплескав Жиро по плечу.

— Кого ти хочеш обдурити, Рішаре?

— Обдурити?

— Вся твоя дипломатія не варта жмені снігу. Хочеш позбутися відповідальності. Мати можливість сказати: «Я не сам проводжав його в кращий світ. Ми порадилися з колегою». Заспокойся, ніхто не стане винуватити тебе, якщо він помре.

— Ти можеш як завгодно тлумачити мою наполегливість, Стоноре, — тихо сказав лікар. — Навіть таким чином або ще гірше. Коли я тверезий, я надто низько ціную себе, щоб ображатися на таке… Подумати, яка безодня підлоти вміщена в кожному з нас!.. Утім, це навіть на краще, що ми так добре пізнали ціну один одному. Можна відкинути умовності, що іменуються тактом. Отож, я чекаю відповіді, Стоноре, але прямо, без вивертів.

— Цей тон вам не пасує, лікарю. Ви перестаєте бути самим собою.

— Це не відповідь.

— А іншої й не буде. Займайтеся самі своїм хворим. А решта полишіть провидінню.

— Значить, відмовляєтеся?

— Вважаю це марним.

— А я, як лікар, вважаю це необхідним.

Кругле лице і тлуста потилиця Стонора почали червоніти.

— Якщо мені не зраджує пам’ять, начальником зимівлі є я.

Лікар сумно потряс головою.

— На жаль! Саме тому я й звернувся до вас.

— Досить. Я вважаю питання вичерпаним.

— А я ні. — Голос лікаря став верескливим і різким. — І я вимушений пред’явити ультиматум. Якщо до ранку ви не погодитеся, я сам звернуся по