Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Меч і хрест 📚 - Українською

Читати книгу - "Меч і хрест"

516
0
29.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Меч і хрест" автора Лада Лузіна. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 142 143 144 ... 151
Перейти на сторінку:
приречено. – 1884-го року, перед вашою поїздкою до Венеції.

– 84-го? – Врубель дивився на неї з гірким нерозумінням, запаленим, роз’їденим міллю оксамитом погляду. – Дев’ятнадцять років тому? Ви прийшли висловити мені своє співчуття?.. Дуже вдячний, – додав він сухо. його погляд одразу ж став порожнім, у тяжкому очікуванні її відходу.

«Піти ось так?!»

Вона не могла.

Вона тупо стояла, притиснута тягарем двадцяти років, що навалилися на неї, – уткнувшись поглядом у невпізнанного, засмиканого, втраченого, сивого, убитого сваркою з улюбленою дружиною чоловіка, що не відчув од зустрічі з нею нічого, крім втомленої досади.

Намагалась переконати себе: це – вже не Він!

Її Михайлика – немає, і їй не залишається нічого, крім як іти геть.

– Ми були в кав’ярні Семадені. На вас був костюм Тиціана… Ви запросили мене… Пам’ятаєте? – тоскно нагадала вона, прекрасно знаючи: в тому спогаді немає більш ніякого сенсу, так само як немає для нього сенсу і в ній самій.

Так само як їй самій немає більше сенсу в ньому – старому, снулому, тонкосльозому й убогому…

Але те, що лопнуло, кровоточило і липло, вирувало в ній, захльостуючи її нутро аж до стиснутого спазмами горла, не дозволяючи зробити ані кроку. А потім гаряча хвиля залила мозок, і вона зрозуміла… Усі дев’ять стрімких, страшних, непередбачуваних годин думка про нього – її Мишка! – замкнена в скриньку в глибині неї, була головною Марійчиною цінністю, заради якої варто було зазнати всього, щоб зберегти, донести, вручити йому все своє життя до самого обрію. Сказати йому «так», що не прозвучало в Семадені, і віддати все те, про що він просив.

Але все це, вже безмежно віддане йому назавжди, виявилося так само безмежно йому непотрібним. І тепер вона більше не знала, що робити з усім цим – своїм життям, своїм запізнілим на дев’ятнадцять років «так», із самою собою, – окрім як викинути, пожбурити, в найближчу урну вийшовши звідси, сісти на лавку й заплакати. Позаяк не було більше її Михайлика, саме через те, що для Мишка не було більше ніякої Марійки!

А значить, її не було взагалі!

Бо вона була вже тільки для нього.

– Семадені? Той маскарад? Я пам’ятаю… – спантеличено мовив Михайло Олександрович, вдивляючись запаленими зіницями вглиб себе. – Та дівчина… Надія. Але хіба то були ви? Ви така молода.

– Ви пам’ятаєте мене?!

– Ви зовсім не змінилися, Надіє Володимирівно.

Його слова прозвучали чомусь як запитання. Врубель полохливо торкнувся поглядом її обличчя – губи, шкіри біля очей, благального підборіддя, – немов, як і раніше, не вірячи в те, що вона – вона, і в те, що жінка, яка стоїть зараз поруч із ним, існує насправді.

Але це не мало значення!

Оскільки вона БУЛА!

Нехай навіть порожнім, напівстертим спогадом…

– Я згадував вас. Часто, – вимучено посміхнувся він. – Усе так. Ви мали прийти. Я чекав…

– Чекали на мене?

«Через двадцять років?!»

– Я знав, що не переживу цю ніч, – злякано сказав Врубель. – Тільки не в Кирилівську! – змінився він в обличчі. – Тільки не тут!!! О-о-о…

Він сахнувся від неї. Наштовхнувся на стіл. Скрикнув і заметушився по номеру, хапаючи і безсило випускаючи з рук речі: жіночий портрет у шкіряній оправі, пошарпаний дорожній несесер, брудну бритву з засохлою на лезі піною.

– Михайле Олександровичу!!!

– Надю! Надю! – мов у нападі, закричав він, старанно оббігаючи Марійку блукаючими, одержимими очима. – Ми мусимо від’їжджати! Негайно! З цього Міста. Надю, де ти? Він уб’є мене!

– Михайле Олександровичу! – зробила крок до нього Ковальова, неабияк злякавшись.

– Я не поїду до Кирилівки! Не торкайтеся мене! – завив він, затуляючись од неї тремтячими руками. – Я краще вб’ю себе! – Він схопив кинуту бритву…

Він був божевільним! Уже був. Вона бачила це зараз.

А вона була для нього… Привидом!

Та і ким іще вона могла стати, з’явившись через двадцять років такою ж безглуздо двадцятирічною?!

– Михайле Олександровичу, ви не поїдете туди, обіцяю! – заридала Марійка від страху і страшної провини, що підломила її плечі.

– Ви обіцяєте мені? Правда?

– Присягаюся Богом! – поквапилася підтвердити вона, здивувавшись, чому її абстрактна обіцянка раптом угамувала його.

– Я вам вірю! – Божевільний завмер, важко, уривчасто дихаючи, притулившись зігнутою спиною до обклеєної дешевими готельними шпалерами стіни; безумство, що наринуло, відступало. – Я пам’ятаю, ви обіцяли мені тоді, коли я був ніким… – плутано заговорив він. – Я згадував потім. Усе так… Надіє Володимирівно! – скрикнув він різко, сліпо дивлячись в інший бік.

– Я тут, – пискнула Марійка.

– Так, ви тут, – вдоволено закивав він, усе так само поглядаючи не на неї, а вглиб – у туман власного втомленого розуму, звідки, на його думку, і з’явилася перед ним його Надія Володимирівна. – І не випадково, саме сьогоднішнього вечора, коли Надія покинула мене… Вона не мусила залишати мене самого! Але я не звинувачую її. Ні. Це занадто: смерть батька, хвороба матері, божевілля чоловіка… Півроку її навіть не допускали до мене… І ось Савочка. Наш бідолашний хлопчик. Відколи він помер, Надя все мовчить. Не вимовила ні слова… Я сам. Усе сам. І труну, і похорон. А потім вона пішла, я не знаю навіщо, сама… Вона не пробачить мені: смерть сина… Я не мусив. Не мусив приїжджати сюди. Це все він. Він забрав його… І Надин голос! Вона більше не зможе співати. А я не переживу цієї ночі… Я знаю, вранці вони відвезуть мене до Кирилівки! Але позаяк ви обіцяєте мені… Так, Надіє Володимирівно?

– Обіцяю, Михайле Олександровичу, – стражденно пообіцяла Марійка, перебуваючи в безвільному задубінні через те, що зрозуміла до кінця, що за день їй належало пережити, – День Похорону його сина!

Отже, він помер у Києві. І знервовано торкнувшись свого шовкового ліфа, Марійка раптом усвідомила: така недоречна тоді – ранньої зими 1884 року – зараз її чорна жалобна сукня так точно

1 ... 142 143 144 ... 151
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Меч і хрест», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Меч і хрест"