Читати книгу - "Коли кулі співали, Роман Миколайович Коваль"

Будинок у Львові, в якому ми жили, був власністю якогось польського магната. Серед польських, єврейських і російських родин (що повтікали з Росії під час революції 1917 р.) ми єдині були українці. Відчувалася неприязнь до нас, особливо з боку поляків, яка загострилася з початком польсько-німецької війни. Батька огортав неспокій, що в скрині можуть бути недозволені речі, і він вирішив перевірити. Відкривши замок, ми побачили зверху ковдру, в яку був загорнутий кріс. У куті знаходився мішок із набоями, частину скрині займали книги і одяг. Уночі батько заховав кріс на горищі, а набої закопав у саду біля дому.

Через декілька днів недалеко нашого дому невідомими було застрелено польського офіцера. Наші сусіди-поляки викликали військову жандармерію і направили до нас. Ті докладно обшукали наше помешкання. Зловмисники раділи і чекали, коли батька поведуть на розстріл. Але жандарми нічого підозрілого не виявили. Якби знайшли зброю, що була у скрині, розправа була би неминучою. Та Боже провидіння не допустило фатальної розв’язки… Пізніше, в 1948 р., згадані книжки (Юрія Горліса-Горського) і багато іншої літератури під час мого арешту були конфісковані з бібліотеки батька і представлені суду як речовий доказ у справі… Конфіскували і скриню п. Юрія Горліса-Горського…»[904]

Отже, Ірина Строцька стверджувала, що Юрій «збирався переходити на Закарпаття». Для чого? Щоб зі зброєю в руках, разом із товаришами — колишніми вояками Армії УНР — допомогти братам-закарпатцям побудувати і відстояти Українську державу.

На жаль, подробиці перебування Юрія Горліса-Горського на Закарпатті невідомі, але, знаючи його натуру, можна не сумніватися, що він у запіллі не відсиджувався, а навпаки, був у найнебезпечніших місцях українсько-мадярського фронту…

Коротке свідчення про ті дні залишив у передмові до нью-йоркського перевидання «Холодного Яру» М. Сидор-Чарторийський, який познайомився з Юрком у Великому Бичкові, ймовірно, 16 березня 1939 року, за кілька хвилин перед тим, як Горліс-Горський і учитель Павло Волощук намагалися перейти Тису через міст до Румунії. У цю мить із Рахова примчали мадярські терористи і на очах у всіх застрелили вчителя Волощука. Сидору-Чарторийському і Горлісу-Горському поталанило втекти в гори. А перед світанком наступного дня вони перепливли Тису і опинилися на румунському березі. Тут їх затримала поліція. Допитував Юрка майор румунської армії, угорець за національністю, який напередодні видав своїм братам-мадярам, що святкували криваву перемогу, 270 українських утікачів. Усі вони невдовзі опинилися у страшному таборі Ніредьґаза. Майор поводився брутально. Пограбував Юрка.[905]

У неділю вранці, мабуть 18 березня, Юрія і Сидора-Чарторийського, прикувавши один до одного кайданами, вивели на міст, щоб передати на катування мадярам. Та сталося диво: з мосту їх завернули назад. Виявилося, що зловісного майора за надужиття влади було заарештовано! Невдовзі його, як угорського шпигуна, було розстріляно. А Юрка і пана Сидора-Чарторийського звільнили. Разом вони дісталися до Югославії, в Бачку, до Руського Крстура. Звідси М. Сидор-Чарторийський поїхав у Відень, а Юрко — до Парижа.[906] Але в його валізі вже не було рукопису «Між живими трупами»: під час драматичних подій він загубився на Закарпатті. Юрій Горліс-Горський страшенно переживав утрату. Він вважав цей роман найкращою своєю книгою.

У ті дні одна з газет, здається «Діло», повідомила, що Юрій Горліс-Горський загинув на Закарпатті… Родина Талащуків, прочитавши у газеті повідомлення про смерть Юрка, відправила по ньому панахиду у Рівному. Вже вдруге друзі «ховали» його. Вперше «поховав» його Андрій Чорнота у Мотриному монастирі.

Та не так просто було спровадити полтавського козака з цього світу — ворожі кулі не брали його. І на цей раз Юрко «показав дулю смерті»…

У Руському Керестурі він отримав виклик із Канади: українці Саскачевана запрошували відомого письменника оселитися в цій країні, навіть квиток йому придбали. Та Гітлер окупував уже пів-Європи і прямою дорогою Горліс-Горський до Франції не зміг дістатися. Тому вирушив через Малу Азію, Північну Африку до Марселя, а тоді вже до Парижа. Враження від цієї мандрівки він зафіксував у оповіданні «Подорожні зиґзаґи», рукопис якого зберігається в архіві Історичного клубу «Холодний Яр».

Врешті Горліс-Горський здолав непростий маршрут. Залишилося залагодити формальності і відплисти у комфортну Канаду. А Гітлер уже добирався до Франції. Кружляли поголоски про війну Німеччини із Совєтським Союзом.

Юрій Горліс-Горський, який справедливо побачив у цій майбутній війні шанс для Батьківщини відновити державність, вирішив залишитися в Європі. «І як я міг їхати до Канади, коли німці мали скоро визволити Україну?» — говорив він товаришам.

«Треба сказати, — писала у листі до мене дружина Юрія Горліса-Горського Галина Талащук, — що всі ми, свідомі українці, покладали великі надії на німців, які до вибуху війни з Совєтським Союзом, у 1940–1941 роках, дуже прихильно ставились до українців».

І знову Горліс-Горський їде туди, де вирує боротьба проти червоної Москви. 1940 року він уже у Фінляндії. Тут формує відділ із полонених українців фінсько-совєтської війни для боротьби за звільнення України від російських загарбників.

Добровольці його відділу були одягнені по-різному — хто у військову уніформу фінської армії та чорні картузи із синьо-жовтою околицею і тризубом, а хто і в совєтську форму та у мазепинки. Синьо-жовті пов’язки хлопці не носили, бо ними вже користувалися шведські добровольці.

Збереглася фотографія 1940 року, де на сцені літнього театру стоїть група людей переважно у чорній уніформі, картузах, пілотках і мазепинках (всього 22 особи). В першому ряду в центрі