Читати книгу - "Моральні листи до Луцілія"

захопився і, якби не перешкода, снував би її далі. /2/ Приємно було розмірковувати над безсмертям душі, — далебі, навіть вірити в те безсмертя! Якось легко я пішов за думками великих людей, які радше обіцяють, ніж доводять цю неоціненну можливість. От і я віддався тій небесній надії. І вже сам собі почав бути тягарем, уже став гордувати рештками свого немічного віку, готовий ступити в безмір часу, ввійти у володіння всіма віками, але тут я отримав твого листа — й раптом, отямившись, позбувся такого чудового сну! Але, розрахуюся з тобою і знову повернуся до того сну надолужувати втрачене.

/3/ На початку листа ти закидаєш мені, мовби я не вповні з’ясував питання, де намагався довести, що посмертну славу, як твердять наші, можна вважати благом. Бо я, мовляв, не спростував висунутого проти нас закиду, а саме, що не буває блага, яке б складалось із віддалених між собою в часі частин, а те благо, про яке йдеться, власне, складається з таких частин. /4/ Те, що хочеш з’ясувати, стосується, Луцілію, того ж питання, але займає окреме місце, тому я наразі відклав не тільки ту справу, але й дещо інше, пов’язане з нею. Часто, як сам знаєш, з моральними питаннями переплітаються питання, що стосуються мислення. От я і зайнявся тією частиною, яка безпосередньо в’яжеться із звичаями, — замислився, чи не є чимось нерозумним і зайвим посилати свої турботи ген аж за останній день життя, — скажімо, про те, чи пропадають наші блага разом з нами; чи залишається щось від того, хто став нічим; чи можна здобути або намагатися здобути якусь користь із того, чого, поки воно настане, вже не відчуватимемо. /5/ Все це має причетність до звичаїв, отже, знайшло в нас належне місце. А ті міркування, що їх висувають проти нас діалектики, треба було відокремити, от я і лишив їх осторонь. Але тепер, оскільки ти вимагаєш від мене всього, то я викладу тобі все, що вони говорять, а відтак спростую кожен їхній закид.

/6/ Одначе мої заперечення будуть незрозумілими, якщо я не попереджу їх певним вступом. Що я хотів би попередньо сказати? Є тіла цілісні; до них належить, наприклад, людина. Є, окрім того, складені — скажімо, корабель, будинок, інші предмети, різні частини яких поєднані в одну цілість. А є ще й такі, що складаються з віддалених між собою частин, — тіла, чиї члени існують окремішньо. Сюди можна віднести, приміром, військо, народ, сенат. Так ось ті члени, з яких створено такі тіла, сполучаються між собою правом або суспільними обов’язками, а за своєю природою вони роз’єднані, поодинокі. Що я хотів би ще зауважити попередньо? /7/ Вважаємо, що не може бути блага, яке б складалося з віддалених між собою частин. Єдине благо — мусить бути охоплене й кероване єдиним духом; у єдиного блага — також єдина сутність. А це, коли б ти часом забажав, доводиться саме по собі, і все ж мені довелось ті речі обговорити, бо проти нас повертають нашу таки зброю. — /8/ «Ви твердите, — кажуть нам, — що немає блага, яке б складалося з віддалених частин. Але ж визнання — це сприятлива думка доброчесних людей. Бо як слава не може спиратись на висловлювання лиш однієї людини, а неслава — на осуд лиш когось одного, так і для визнання замало подобатись тільки одній доброчесній людині. Тут потрібна однакова думка багатьох видатних і шанованих мужів. Отже, визнання постає із суджень багатьох людей — значить, із віддалених одна від одної частин, а тому не може бути благом. /9/ Визнання — це хвала, яку доброчесні складають доброчесним. Хвала — це мова; мова — це слова, що мають окреслене значення; а слова, хоч би й виходили з уст доброчесних людей, — це ще не благо. Адже не все, що робить доброчесна людина, благо. Доброчесний може й у долоні бити, й свистати, але навіть той, хто все в ньому подивлятиме, не назве благом ні плескання в долоні, ані свист, ані, скажімо, його чхання чи кашель. Отже, визнання — не благо. /10/ Врешті, скажіть нам, чиїм воно б мало бути благом: того, хто хвалить, чи того, хто похвалений? Якщо вважаєте, що воно — благо похваленого, то це так само смішно, якби ви, приміром, твердили, що моїм благом є те, що хтось інший при доброму здоров’ї. Втім, хвалити гідних похвали — почесна справа. Йдеться, отже, про благо того, хто так діє, а не про нас, кого хвалять. А це, власне, й треба було нам довести».

/11/ Тепер побіжно відповім на все зокрема. По-перше, досі ще не встановлено, чи таки справді не може бути такого блага, яке складалося б із віддалених частин: обидві сторони наводять свої докази. По-друге, чи слава справді вимагає багатьох голосів? Гадаю, достатнім для неї може бути судження й одного доброчесного мужа, адже й хтось один доброчесний може визнати нас доброчесними. — /12/ «В такому разі схвалення лиш однієї людини може дати підставу для розголосу, як і злослів’я однієї людини — для поголосу? Слава, як на наш погляд, вимагає ширшого розповсюдження і погодження багатьох». — Але ж добрий розголос і злослів’я — цілком різні речі. Запитаєш, чому? Бо якщо про мене гарно висловлюється хтось із доброчесних мужів, то це те саме, якби такої думки були всі доброчесні: всі ж вони, пізнавши мене, відчули б те саме. Їхні судження однакові, вони збігаються, бо рівною мірою проникнуті правдою, тому й не можуть розбігатися. Ось і виходить, мовби всі вони судять однаково, а це, кажу, тому, що інакше вони й не можуть судити. — /13/ «Але ж для слави чи розголосу замало думки лиш когось одного». — Отож: тут судження одного має таку саму вагу, що й усіх разом, оскільки воно буде одне й те ж саме у всіх, якщо їх опитаєш; а там думки зовсім не подібних між собою людей, звісно, будуть розбігатися, бо знайдеш у тих людей мінливі настрої, постійні сумніви щодо всього, хитання, підозріння. Гадаєш, такі люди можуть дійти єдиної думки? Навіть коли візьмеш когось одного з них, то й він не тримається тієї ж думки! Доброчесному ж до вподоби лише правда, а в правди — одна суть, одне обличчя; всі інші, якщо й погоджуються між собою, то хіба в чомусь хибному, а хибне ніколи не буває постійним — воно змінюється, саме