Читати книгу - "Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко"

— Кажу ж: продав, — роздратувався Бойко. — Віддав обидві, а коли передумав, одну вже потягли. І кому вона здалася без сестри?

— А навіщо продав? — втрутився Северин.

— Щоб дурні питали! Відчепіться.

Побратими теревенили і жартували, наче безжурні товариші, які вибралися на прогулянку, але їхні бляклі очі та смуток, що плескався у них, фантасмагорично контрастували з легким тоном розмови.

— Скажи краще, як те кам'яне серце вилущити? — спитав Гнат.

— Мій багаторічний досвід підказує, що попередньо треба вбити його носія.

— Спиляємо його пилкою? Зрубаємо сокирою? Як взагалі закатрупити те потойбічне одоробло?

— Гадки не маю, — стенув плечима Чорнововк. — Наскільки мені відомо, нікому донині не спадало на думку вбити лісовика.

— З тебе як із цапа молока. Ти ж двохвостим був! — Еней розчаровано махнув рукою. — Знов їдемо вбивати якесь чудо-юдо навмання.

— Може, Біляк щось пригадає? — припустив Ярема.

— Га? Я... Знаю лише, що Володар могутній, але не безсмертний. Краще розпитати Аскольда, — стрепенувся Максим. — Волхви жили поруч віками, і вони мають знати найбільше.

Між лісом пролягла смуга голої землі. Наче кордон, що розділяв два світи: у світі зовнішньому осінь висмоктала барви, обірвала листя, пекла ніздрі вранішньою памороззю; у світі внутрішньому дерева досі буяли червоним, жовтим і помаранчовим, а трава зеленіла, немов наприкінці вересня.

Вдовиченко спішився, не відриваючи погляду від хащі, що заглядала у нього минулим. Вільним. Простим... Варто лише повернутися до...

свого справжнього єства...

— Агов, Біляче! Ти куди зібрався?

Оклик наздогнав його за кілька кроків до першого дерева. Максим накинув шарф, який почав було розмотувати.

— Дещо перевірив, — альбінос підтюпцем побіг назад, не оглядаючись. — Щойно заступимо лісову межу, Володар дізнається про нашу появу.

Характерники перезирнулися.

— А й справді, — Северин сплюнув. — Тоді мені їхати не варто, і Білякові також. Або Малюк, або Еней.

— Я поїду, — визвався Гнат. — Я найчастіше тут гостював, тож не викличу підозр.

— Аби тільки дерева-стражі впізнали тебе в новому блискучому образі, — реготнув Ярема. — Хто зна, чи така мода їм до смаку?

Бойко відмахнувся від шляхтича.

— То як, мені просто в лоба спитати у волхва про вбивство Володаря? Він же молиться на нього! Разом з усім селищем. Якось не хочеться отримати рогатину в пузо.

— Не переймайся, — заспокоїв Чорнововк. — Молодий Аскольд бажає звільнитися від влади лісовика і відкрити селище світові, тож він тобі допоможе. Але нікому іншому того не розповідай!

Гнат закотив очі, мовляв, я навіть не спробую в цьому розібратися, і зник у лісі.

Коні завзято скубли жухлу травичку. Северин безперестанку ходив сюди-туди, Ярема набивав люльку, Максим зосереджено намагався не дивитися у бік дерев.

— Як ти, Біляче? — пробасив дружелюбно шляхтич. — Усю дорогу анічичирк. У тебе все гаразд?

— Потроху, Малюче, — Вдовиченко схопився за можливість відволіктися від поклику лісу. — Нещодавно почав навчатися роботі з деревом.

Треба говорити про нове життя. Про людські почуття.

То чуже життя.

— Оце правильно! Бодай хтось із нашої ватаги опанує ремесло створення.

— Якщо хочеш, можу вирізьбити тобі ведмедя. Як на твоєму гербі.

Шляхтич добродушно розсміявся.

— Дякую, братику, мені буде приємно. Поставлю його в батьківському кабінеті.

Чавунне небо сипало дрібним, ледь помітним сніжком, що танув, не сягаючи землі. Слова виривалися з рота парою. Подаровані Ліною речі зігрівали.

— А ти як ся маєш? — виришів спитати Максим.

— Незле, — Ярема розпалив люльку. — Ординців б'ють на Слобожанщині, отже, наступного року виб'ють звідти.

— Читав у новинах.

Він призвичаївся до газет, коли мандрував на самоті, виглядаючи звістку про вбивство Темуджина. Завдяки цій звичці неабияк розширив словник і знання про навколишній світ.

— Перед нашою зустріччю я побував за південним кордоном, — продовжив Яровий. — Там уже в горах сніг лежить. Кохану бачив...

— Як чудово! — Максиму одразу згадалася Ліна. — Ви заручені?

— Ні, — Ярема всміхнувся. — Але я був заручений, коли вперше зустрів її. Можу розповісти, якщо цікаво. Чув колись про босоркань?

Шляхтич умів гарно оповідати, і щедро ділився новенькими словами, що їх Вдовиченко одразу намагався вивчити. Северин досі неспокійно ходив сюди-туди, але також слухав Ярему.

— Оце, власне, я тільки втретє побачився з нею за... За два роки, виходить. Боявся, що наші почуття вигоріли. З'ясувалося, що навпаки — розпалилися ще більше.

Так нагадувало Максимові почуття до Ліни!

— Щезнику, ходи до нас, — гукнув Яровий. — Оця твоя манера землю кроками міряти безугавно... Ти знаєш, як вона дратує інших?

— Енея видивляюся, — відповів Чорнововк. — Де він пропадає?

— Може, втрапив у халепу, — припустив Максим.

— Брат Еней завжди встрягає у халепи. — Ярема дістав підвечірок. — Але тепер принаймні на вигляд він, як пристойна людина, з якою не соромно їхати поруч. Цікаво, що за фешенебельна муха його брикнула?

Вдовиченко відчайдушно хапався за смак їжі, за розмови, за думки про Ліну... Ніби незрима хвиля, що котилася з лісу, намагалася знести з нього людську машкару.

Прибрати зайве.

— От позбавимося прокляття, — сказав шляхтич. — І що далі, хлопці?

— Розшукаю Катрину могилу, — Северин ніби хотів щось додати, але натомість мовчки потер куксу пальця.

— Піду в учні до теслі, — припустив Максим. — Чи вивчатиму різні мови... Поки не вирішив остаточно.

— Обидва шляхи вартісні, братику! Може, і я колись повішу зброю на стіну, та займусь городництвом.

Северин розсміявся.

— Не сміши! Відколи це шляхтичі у землі колупалися?

— Твої упередження