Читати книгу - "Доктор Сон"

Девід сказав:

— Я не розумію, яким чином це може спрацювати. Та жінка, Роза, побачить, що жодної маленької дівчинки там нема…

— Ви мусите зараз же зайти до хати, — обірвала його Абра.

Вони зробили, як вона сказала. Люсі благально подивилася на Джона; той лише знизав плечима й струснув головою. Усі втрьох вони стали біля кухонного вікна, обнявшись, і дивилися надвір, на маленьку дівчину, котра сиділа на ґанку, обхопивши собі руками коліна. Жодної видимої небезпеки, все мирно. Але, коли Люсі побачила, як Абра — її маленька доня — потягнулася по Гоппі й посадовила цього старого, м’якого кролика собі на коліна, вона застогнала. Джон стиснув її плече. Девід ще дужче обхопив її за талію, і вона стиснула його руку з панічною силою.

«Прошу, нехай з моєю донею все буде гаразд. Якщо щось мусить трапитися… щось зле… нехай воно трапиться з напівбратом, якого я ніколи не знала. Не з нею».

— Все буде гаразд, — промовив Дейв.

Вона кивнула:

— Обов’язково буде. Обов’язково буде.

Вони дивилися на дівчинку на ґанку. Люсі розуміла: якщо вона погукає зараз Абру, та не відповість. Абри тут нема.

2

Біллі з Деном досягли повороту на колорадську базу Правдивих за двадцять хвилин до четвертої, за Гірським часом, що зручно провадило їх наперед запланованого графіка. Над асфальтівкою, що вела туди, висіла дерев’яна арка в ранчерському стилі з вирізаним на ній написом: ЛАСКАВО ПРОСИМО ДО КЕМПIНГУ «ПРОЛІСОК»! ПОГОСТЮЙ У НАС, ПАРТНЕРЕ! Напис на узбічному щиті був набагато менш ласкавим: ЗАКРИТО ДО ПОДАЛЬШОГО ОПОВІЩЕННЯ.

Біллі проїхав повз цей поворот, не стишуючи швидкості, але очі його працювали.

— Нікого не бачу. Навіть на отих галявинах, хоча, я гадаю, вони могли б заначити когось, скажімо, он у тій будочці при вітальній арці. Господи, Денні, вигляд у тебе просто жахливий.

— На моє щастя, конкурс «Містер Америка» розпочинається тільки в кінці року, — сказав Ден. — Ще миля вгору. Можливо, трохи менше. Там напис: «Мальовничий розворотний майданчик і пікнікова зона».

— А якщо вони поставили когось там?

— Не поставили.

— Звідки в тебе така певність?

— Бо ні Абра, ні її дядько Біллі напевне нічого не знають про те місце, оскільки вони ніколи тут не були. А Правдиві не знають про мене.

— То лиш твоя надія, що не знають.

— Абра каже, що всі вони там, де мусять бути. Вона перевіряла. А тепер помовч хвильку, Біллі. Мені треба подумати.

Це про Хеллорана він хотів подумати. Упродовж кількох років після тієї їхньої зими з привидами в готелі «Оверлук» Денні Торренс і Дік Хеллоран часто розмовляли. Інколи очі-на-очі, частіше розум-до-розуму. Денні любив свою матір, але існували речі, яких вона не могла — не була спроможна — зрозуміти. Про замкнені скриньки, наприклад. Ті, до яких ховаєш небезпечні речі, які іноді притягує твоє сяйво. Не те щоб ідея зі скриньками завжди працювала. Було кілька разів, коли він намагався зробити скриньку для свого пияцтва, але ті зусилля закінчилися жалюгідним провалом (можливо, тому, що він бажав, аби вони провалилися). А от з місіс Мессі… чи Горесом Денвером…

Тепер на тій полиці стояла ще й третя скринька, але вона не була такою доброю, як ті, що він збудував у дитинстві. Тому що він більше не був таким сильним? Тому що те, що в ній було заховане, відрізнялося від тих прибульців з іншого світу, які виявилися достатньо нерозумними, щоб його розшукувати? З обох причин? Він цього не знав. Він тільки знав, що вона протікає. Коли він її відкриє, те, що міститься всередині неї, може його вбити. Але…

— Що ти маєш на увазі? — спитав Біллі.

— Га?

Ден роззирнувся. Одну руку він притискав собі до живота. Там у нього тепер дуже сильно боліло.

— Ти оце щойно був сказав: «Нема ніякого вибору». Що ти мав на увазі?

— Не переймайся. — Вони під’їхали до пікнікової зони, і Біллі туди завернув. Попереду лежала галявина з пікніковими лавами й закапелками для барбекю. Денові вона здалася схожою на Клауд-Геп, тільки без річки. — Тільки… якщо справи підуть на зле, стрибай до свого пікапа і жени звідси, як чорт.

— Ти гадаєш, це допоможе?

Ден не відповів. Нутрощі в нього палали, палали.

3

Невдовзі перед четвертою годиною дня того понеділка наприкінці вересня Роза пішла вгору, на «Дах Світу», з Сарі.

Роза була одягнена у щільні джинси, що підкреслювали її довгі, фігуристі ноги. Попри холодне повітря, на Сарі був лише непоказний світло-блакитний домашній халат, поли якого тріпотіли навкруг її повних, охоплених підтримувальними панчохами «Джобст»[399] литок. Роза зупинилася поглянути на табличку, прикручену болтами до гранітного стовпа біля підніжжя тих приблизно трьох дюжин сходинок, що вели вгору, на оглядову платформу. Табличка повідомляла, що це місце історичного готелю «Оверлук», який років тридцять п’ять тому згорів ущент.

— Дуже потужне відчуття тут, Сарі.

Сарі кивнула.

— Ти знаєш, що є такі джерела, де дух виходить просто з землі, авжеж?

— Тап.

— Тут схоже відчуття, — Роза нахилилася, принюхуючись до трави і диких квітів. Під їх ароматами вчувався залізний запах давньої крові. — Сильні емоції… ненависть, страх, жадоба, хіть. Відлуння вбивства. Не їжа — занадто застаріле, — проте все одно освіжає. П’янкий букет.

Сарі не промовила нічого, вона просто уважно дивилася на Розу.

— А ще оця річ, — Роза змахнула рукою на круті дерев’яні сходи, що вели на платформу. — Схоже на ешафот, тобі так не здається? Не вистачає лише западної ляди.

Нічого від Сарі. Вголос, принаймні. Її думка

(«нема мотузки»)

була достатньо чутною.

— Це правда, любов моя, але одна з нас там повисне, все одно. Або я, або те мале курвисько, що поткнуло носа до наших справ. Бачиш оте? — Роза махнула в бік маленького зеленого сарайчика приблизно футів за двадцять від них.

Сарі кивнула.

Роза розчепила блискавку в себе на поясній сумочці. Порившись у ній, вона видобула ключ і вручила його своїй супутниці. Сарі пішла до сарайчика, трава чіплялася за її товсті панчохи тілесного кольору. Ключ відімкнув замок на дверях. Коли вона їх відчинила, сонячне світло пізнього дня висвітило простір, не набагато більший за сортир. Усередині містився «Газонний Хлопчик»[400]