Читати книгу - "Чаклун та сфера. Темна вежа IV"

фарба, невже ти не бачиш? Ми з Четтою робили прикраси до свята в будинку мера. А те, що в мене внизу, потрапило туди, коли Гарт Торін — не Деаборн, а Торін — накинувся на мене в комірчині, де тримають прикраси і феєрверки. Йому здалося, що час і місце якраз підходящі, щоб трохи поборюкатися. Він виліз на мене, випустив свій струмінь у штани і, щасливий, подався геть. Навіть муркотів під носа пісеньку, — вона наморщила носа, хоча останніми днями відчувала до Торіна лише якусь сумовиту огиду. Страху вона вже не відчувала.

Тим часом тітка Корд витріщалася на неї, і в її очах був нездоровий блиск. Вперше в житті Сюзен свідомо замислилася над тим, чи в Корделії, бува, не знесло дах.

— Гарно придумано, — нарешті прошепотіла Корделія. На лобі в неї виступили краплини поту, сині прожилки на скронях пульсували, як годинник. Тими днями від неї тхнуло тухлятиною, незалежно від того, милася вона чи ні. — Ви це разом придумали, коли обнімалися опісля?

Сюзен ступила крок уперед, вхопила тітку за кістлявий зап’ясток і приклала до плями на своєму коліні. Скрикнувши, Корделія спробувала вирвати руку, але Сюзен тримала міцно. Тоді піднесла руку до носа Корделії і тримала доти, доки не зрозуміла, що тітка відчула запах.

— Пахне? Це фарба! Ми фарбували рисовий папір для ліхтариків!

Рука, що її Сюзен тримала за зап’ясток, поступово розслабилася. Тітчині очі трохи прояснилися.

— Еге, — нарешті сказала вона. — Фарба. — І після паузи: — Цього разу.

Відтоді Сюзен не раз повертала голову і бічним зором помічала худу жінку, що ходила за нею назирці, або численних тітчиних подруг, які підозріливо стежили за її пересуванням. Під час прогулянок Крутояром верхи вона завжди відчувала на собі чийсь погляд. Двічі до зустрічі на цвинтарі вона погоджувалася зустрітися з Роландом і його друзями і двічі скасовувала зустріч, вдруге навіть останньої миті. Тоді вона помітила, що на неї надто пильно дивиться найстарший син Брайана Гукі.

То могла бути лише інтуїція… проте надто сильна, щоб на неї не зважати.

Але найгірше було те, що вона хотіла зустрітися не менше за самого Роланда, і не лише для того, щоб побалакати. Їй потрібно було побачити його обличчя, потримати за руку. Все решта, хоч і яке приємне, могло почекати, але побачити й доторкнутися до нього вона прагнула понад усе на світі. Щоб заспокоїти себе, їй треба було пересвідчитися, що він справжній, а не вимріяний самотньою, наляканою дівчиною.

Допомогла їй Марія. Благословенна маленька служниця, яка, либонь, розуміла більше, ніж гадала Сюзен. Це Марія віднесла Корделії записку про те, що Сюзен залишиться на ніч у гостьовому крилі Будинку-на-набережній. Записка була від Олів Торін, тож, попри всі свої підозри, Корделія не могла подумати, що це обман. Адже то не був обман. Олів справді її написала, покірно і без зайвих питань, на прохання Сюзен.

— Що з моєю небогою? — сухо спитала Корделія.

— Змучилася, сей. І в неї dolor de garganta.

— Горло болить? Перед самим святом? Сміх, та й годі! Я не вірю! Сюзен ніколи не хворіла!

— Dolor de garganta, — незворушно, як це вміли лише сільські жінки у відповідь на недовіру, повторила Марія. І Корделії довелося цим задовольнитися. Сама Марія не мала жодного уявлення, що надумала Сюзен, та іншого Сюзен і не треба було.

Вона перелізла через огорожу балкона, спритно спустившись виноградною лозою, що плелася північною стіною будинку, і вийшла через хвіртку для слуг. Там на неї вже чекав Роланд. Через дві хвилини теплої зустрічі, до яких ми з вами не маємо жодного відношення, вони вдвох сіли на Вітра і поїхали на цвинтар, де, згоряючи від нетерпіння й сподівань, вже чекали Катберт і Алан.

3

Сюзен поглянула спершу на спокійного блондина з круглим обличчям, якого насправді звали не Річард Стокворт, а Алан Джонас. Потім на іншого — з його боку вона відчувала певні сумніви щодо своєї особи, можливо, навіть гнів. Катберт Олґуд — так його звали.

Вони сиділи поряд на надгробному камені, який уже давно впав на землю і заріс плющем. Їхні ступні майже поглинула невеличка пелена туману. Сюзен спустилася з Вітра і повільно рушила до них. Вони підхопилися. Алан вклонився так, як це робили у Внутрішніх бароніях: виставив ногу, зафіксував коліно, встромив п’яту в землю.

— Леді, — сказав він. — Довгих днів…

Другий став із ним поряд. Стрункий і чорнявий. Його можна було б вважати вродливим, якби обличчя не здавалося таким напруженим. А от його темні очі справді були дуже гарні.

— …і приємних ночей, — закінчив Катберт, повторюючи уклін Алана. Ці двоє мали такий кумедний вигляд, що нагадували придворних на смішних ярмаркових картинках. І Сюзен, не стримавшись, розсміялася. Потім присіла в глибокому реверансі, вдаючи, що притримує руками спідницю, якої не було. — І вам того самого, тільки вдвічі більше, джентльмени.

Після цього вони просто споглядали одне одного — троє молодих людей, які не знали, з чого почати розмову. Роланд не допомагав, а просто сидів на коні й уважно спостерігав.

Сюзен обережно зробила крок вперед. Вона вже не сміялася. Тільки ямочки лишилися на щоках, а очі дивилися тривожно.

— Маю надію, що ви не сердитесь на мене, — сказала вона. — Якби ви мене ненавиділи, я б зрозуміла. Я порушила ваші плани, стала між вами трьома. Але я нічого не могла вдіяти, — вона підняла руки, які досі тримала по швах, і простягнула їх Аланові й Катберту долонями догори. — Я кохаю його.

— Ми не сердимося на тебе, — сказав Алан. — Правда, Берте?

Тривалу мить Катберт мовчав і дивився кудись понад плечем Сюзен, наче вивчаючи поглядом новий Місяць-Демон. У Сюзен завмерло серце. А тоді його погляд повернувся до неї, і він так лагідно всміхнувся, що в неї в голові кометою промайнула дивна, проте чітка думка (починалася вона так: «Якби першим я зустріла його…»).

— Любов Роланда — моя любов, — сказав Катберт, взяв її за руки і витягнув уперед, щоб вона стала між ним і Аланом, як сестра між двома братами. — Бо ми з ним товаришуємо з пелюшок і будемо друзями, допоки один з нас не піде на ту галявину, де закінчується земний шлях, — і він по-дитячому розплився в усмішці. — Судячи з того, як усе просувається, може бути, що на галявину ми підемо разом.

— До того ж скоро, — додав Алан.

— Доти, — закінчила Сюзен Дельґадо, — доки моя тітка Корделія не стане нашою дуеньєю.

4

— Ми ка-тет, — сказав Роланд. — Нас декілька, проте