Читати книгу - "Чаклун та сфера. Темна вежа IV"

— Ми схопимо їх легко, як жовторотих пташенят на землі, — сказав Джонас. — За звинуваченням у зраді. Троє молодиків вельможного роду — шпигуни Джона Фарсона. Суцільний жах. Хіба це не пряме свідчення того, що ми живемо в лихі часи?

— Одного крику «Зрадники!» достатньо, щоб зібрався натовп.

Дивлячись на Латіґо, Джонас холодно всміхнувся.

— Сама по собі зрада — не надто доступне простому народові поняття, навіть якщо народ напідпитку, а підбурювачів купила Асоціація конярів. А от убивство… улюбленого мера…

Шокований, Діпейп перевів погляд на мерову сестру.

— Це буде тяжка втрата, — зітхнула вона. — Я буду настільки засмучена, що сама очолю той набрід.

І тут Діпейп нарешті дотумкав, що так приваблювало в ній Джонаса: ця жінка була не менш холоднокровна, ніж сам Джонас.

— Ще одне, — сказав Латіґо. — Для зберігання вам доправили річ, яка належить Доброму Чоловікові. Одну скляну кулю.

Джонас ствердно кивнув.

— Так, справді. Гарна дрібничка.

— Наскільки мені відомо, ви залишили її в місцевої bruja.[24]

— Так.

— Заберіть її. Якомога скоріш.

— Не вчи дідуся пити яйця, — трохи роздратовано відрізав Джонас. — Я чекаю, коли ми нарешті впіймаємо шмаркачів.

— А ви бачили її, сей Латіґо? — згоряючи від цікавості, пробурмотів Рейнолдз.

— Зблизька — ні. Але я бачив тих, хто в неї зазирав, — Латіґо помовчав. — Один такий з’їхав з глузду, його довелося пристрелити. Людину в такому стані я бачив перед тим лише одного разу, тридцять років тому, на краю великої пустелі. То був поселенець, якого вкусив скажений койот.

— Слава Черепасі, — пробурмотів Рейнолдз і тричі постукав себе по горлу. Він боявся сказу.

— Якщо магічна веселка оволодіє тобою, ти вже нікого не прославлятимеш, — похмуро сказав Латіґо і знову повернувся до Джонаса. — Віднімати кристал доведеться з більшою пересторогою, ніж тоді, коли ви його віддавали. Швидше за все, стара відьма вже під його чарами.

— Я збираюся відрядити Раймера й Ейвері. Ейвері тюхтій, але Раймер міцний горішок.

— Боюся, тобі це не вдасться, — сказав Латіґо.

— Та невже? — Джонас стис руку на стегні Корал і неприємно вишкірився до Латіґо. — Може, поясните своєму відданому слузі, чому?

Але цього разу відповіла Корал.

— Тому що в той час, коли треба буде забирати частку чаклунської веселки, що зберігається в Реї, канцлер складе моєму братикові компанію в його подорожі на той світ.

— Що вона таке городить, Елдреде? — спитав Діпейп.

— Що Раймер теж помре, — сказав Джонас і розплився в посмішці. — Ще один тяжкий злочин на совісті гидких шпигунів Фарсона.

Корал мило всміхнулася на знак згоди, стисла Джонасову руку на своєму стегні, а тоді пересунула її вище і знову заходилася в’язати.

2

Хоча дівчина була й молоденька, проте заміжня.

Хоча хлопець був і вродливий, проте неврівноважений.

Однієї ночі вона зустрілася з ним у безлюдній місцині та повідомила, що їхньому коханню край, хоч і було воно солодким. Він заявив, що воно не могло скінчитися, бо було написано їм на роду. Дівчина відповіла, що написане могли стерти. Мабуть, він розплакався. Можливо, вона розсміялася — від нервів швидше за все. Та хай якою була причина, час для сміху вона обрала дуже невдало. Він узяв камінь і проломив їй череп. А прийшовши до тями й побачивши, що накоїв, сів на землю, прихилившись спиною до гранітної плити, поклав її нещасну проломлену голову собі на коліна й під здивованим поглядом сови, що сиділа на дереві неподалік, перерізав собі горло. Він помер, вкриваючи її обличчя поцілунками. Так їх і знайшли — з вустами, міцно злитими в поцілунку і запечатаними кров’ю.

Давня, як світ історія. У кожному маленькому містечку є свій варіант. Місцем, де їх знайшли, зазвичай стає місцева стежина, де зустрічаються закохані, безлюдний берег річки чи міський цвинтар. Щойно подробиці того, що сталося насправді, буде затерто й вони достатньо обростуть вигадкою, щоб історія задовольняла вимогам несамовитих романтиків, про неї починають складати пісні. Співають їх здебільшого спраглі цнотливиці, які погано грають на гітарі чи мандоліні і не потрапляють у лад. У приспівах зазвичай сльози течуть рікою.

Гембрійський варіант цієї химерної історії розповідав про двох закоханих, яких звали Роберт і Франческа. Це сталося в стародавні часи, коли світ ще не зрушив з місця. Місцем імовірного вбивства-самогубства був гембрійський цвинтар, каменем, яким розкраяли голову Франчесці, був надгробний, а гранітною плитою, що на неї похилився Роберт, перерізавши собі горло, виявився родинний мавзолей Торінів. (Надто сумнівно, щоби п’ять поколінь тому в Гембрі чи Меджисі жили Торіни, але народні перекази — це зазвичай римована брехня, і більш нічого.)

Правда це чи брехня, ходили чутки, що на цвинтарі бачили привиди коханців, які (за словами очевидців) блукали, тримаючись за руки, серед могил, з ніг до голови заюшені кров’ю. Вигляд у них був сумний. Тож ніхто не потикався вночі на цвинтар, і саме тут могли безперешкодно зустрітися Роланд, Катберт, Алан і Сюзен.

Коли до зустрічі залишалося недовго, Роланд хвилювався дедалі більше. В його душі навіть оселився відчай. Проблема була в Сюзен — точніше кажучи, в її тітці. Хоча сповнена жовчі записка Реї не потрапила до адресата, підозри Корделії щодо Роланда і Сюзен майже переросли у впевненість. Одного дня, менш ніж за тиждень до зустрічі на цвинтарі, Корделія накинулася на Сюзен із криками, щойно та переступила через поріг із кошиком на зігнутій у лікті руці.

— Ти була з ним! Була з ним, погане дівчисько! У тебе це на мармизі написано!

Сюзен, яка того дня навіть не наближалася до Роланда, щиро здивувалася.

— Була з ким?

— Не бреши, ти знаєш, про кого я, міс О-Яка-Краля! Не обманюй! З тим, хто ледь язика не висолоплює, коли повз наші двері проїжджає! З Деаборном, от із ким! Деаборном! Деаборном! Я тисячу разів повторю це ім’я! Як тобі не соромно! Ганьба! Подивися на свої штани! Зелені від трави, на якій ви вдвох валялися! Дивно, як це вони ще не порвані між ніг! — Тітка Корд мало не захлиналася від крику. Вени в неї на шиї напнулися від напруження.

Збентежена, Сюзен опустила погляд на старі штани кольору хакі, що були на ній.

— Тітонько, це