Читати книгу - "Беладонна. Любовний роман 20-х років"

Фліртувати з Гдалем на очах у людей було для Ганни якоюсь втіхою, але йти з ним на самоті — це кара. Вона розуміла, що в таких випадках її флірт не досягає ніякої мети й стає гидкий для самої себе.

— Може, поїдемо? — улесливо промовив Гдаль.

— Що? — звернулася Ганна глузливим тоном.

— Я думаю завезти вас додому, — капітулюючи, відповів Гдаль.

Ганні раптом стало ніяково за свій безпідставний здогад…

Вона навіть злякалася, що занадто відштовхує Гдаля. Він може розчаруватись нею, побачивши таку недоторканність.

— Як їхати, так їхати куди-небудь у безвість, — зухвало промовила вона, — давайте рисака.

Гдаль кумедно заметушився, вдаючи молодого піжона.

У Ганні прокинулася задерикуватість. Вона буде кататися до пізньої ночі. Хай Володимир жде, хай!

Вороний огир під синьою сіткою рвав копитами сніг, розрізував грудьми простір ночі. Морозний вітер щипав Ганні лиця, молодо ширились груди. Їй уже здавалося, що вона юначка, їде поруч зі своїм прихильником Загорським.

Але дійсність нагадала їй, хто вона є і з ким їде. Гдаль, притримуючи Ганну, ніби ненароком торкнувся старечою рукою її грудей. Ганна раптом пригадала, що, одягаючись, не поправила груди під бюстгальтером. Уголос єхидно промовила:

— Це правда, що Баталова недавно послала вас до Мефістофеля вставити ще кілька золотих зубів?

Рука Гдалеві ослабла так, ніби хтось несподівано перерізав на ній жилу.

— Що ви хочете цим сказати?

— Нічого. Я тільки хочу знати, чи цьому правда.

— Правда. Так що з того? — Голос Гдалеві звучав вороже.

У Ганни зник вираз насмішкуватості. Вона ніби тільки зараз пригадала, що поруч сидить оперовий диригент і заслужений артист республіки. Вона взяла Гдалеву руку.

— Їй-богу, вибачте мені цей жарт. Я зовсім не хотіла вас образити.

— Шпильками не ображають, а колють. Мене тільки дивує, звідки у вас така поінформованість?

— Ви хіба забули, що ми з Баталовою приятелі?

— Цього я не знав. Одначе ваш вибір приятелів не робить вам честі.

— За Баталовою я досі не знала ніякого злочину.

— Я вважаю, що безпринципні люди вже самим фактом свого існування роблять злочин.

— А в чому ж ви бачите її безпринципність?

— У кожному її виразі, навіть у кожному погляді. Вона вам не ступить, щоб не зважити користі цього кроку.

— Тоді вона надто принципова.

— Ну, якщо ви цінуєте таку принциповість, то я не дивуюся, що ви з нею так скоро сприятелювались. Тільки боюсь, що Баталова все ж перехитрить вас.

— Нам зовсім ні для чого перехитрювати одна одну. Та й яка може бути їй користь із мене? Я людина маленька.

— Гадюче кодло однаково живиться як із великих, так і з малих істот.

— Ну, Михайле Романовичу, я бачу, що ви просто сердиті на Баталову за те, що вона сказала вам у вічі правду.

— Ви думаєте? Так отже знайте, що ця сама Баталова ще в Москві підлещувалась до мене, як остання сука. Тоді в дирекції я багато важив, а вона лише починала кар'єру. Я не відкидаю того, що вона талановита. Я щиро пішов їй назустріч. Я ж вивів її в люди. Заради неї я покинув Москву, заради неї я покинув дружину і дітей… Я полюбив її, як власний витвір, як власне дитя. І тепер, коли вона почула під ногами ґрунт, вона послала мене к чорту. Ось яка це особа.

— Дивно. Я ніколи не підозрювала, що між вами були якісь близькі стосунки.

— Ближчі, аніж ви думаєте. Я в буквальному розумінні відігрів гадюку на своїх грудях. Так що знайте, з ким маєте приятелювати. Неминуче вкусить. Я певний того, що ви для неї зовсім не цікава.

— Тоді для чого я їй