Читати книгу - "У череві дракона"

І я наважилась. Піймала його руку, повела за вільхи. Але Василь не надав цьому жестові ніякого значення — не знав, мабуть, як непросто для мене взяти його за руку. Я була певна, що цей вчинок скаже йому все, бо рука моя паленіла, по ній підіймалося до серця щось гаряче, бурхливе.

Може, це й була піна того океану, який ми називаємо часом? Бо кажемо ж ми про дівчину: вже на порі. І саме так я тоді себе відчувала: вже на порі!..

— Чого ти тремтиш? — несподівано запитав Василь. — Може, кабанів боїшся?..

Я промовчала, випустила його руку, пішла попереду, а він трохи відстав. Ішли ми за вільхи тому, що саме там я колись бачила велику греблю, споруджену бобрами.

За вільхами є залишки старого, розмитого повінню рову, який оточував покинуте обійстя. Раніше це для мене було тільки болото, а тепер я побачила, що то таки справді заболочений рів. Саме тут селилися бобри. Коли сюди приходила повінь, високі вільхи, які виструнчилися посеред течії, не дозволяли воді розмивати їхні будиночки.

— Прекрасні інженери! — вигукнув Василь, помітивши велике дерево, яке було повалене бобрами так, що його вершина залягла поміж двох інших дерев. Ці дерева стояли майже у воді, на крихітному острівку, вони своїми стовбурами надійно тримали вершину поваленого. На березі можна було помітити гострий пень, що за формою нагадував цукрову голову. То бобри своїми зубами так перегризають дерева.

— Не розумію! — дивувався Василь. — Як вони вирахували, куди має впасти дерево? Для цього ж треба знати вищу математику!..

Розрахунок справді був дивовижний. Серед десятків ясенів слід було обрати саме той, який ляже туди, куди треба. Якби це хотіли зробити лісники, то, мабуть, не досягли б такої точності.

Повалене дерево та ті, що стояли на крихітному острівку, були основою довгої греблі, що перетинала заболочений рів. Їжакувато стирчало паліччя, яке, здавалося, було складене безладно, але спробуй висмикнути хоч одну гілочку! Вони так міцно припасовані одна до одної, що повінь не руйнує будиночків.

Та самих бобрів ми поки що не бачили. Лише цибаті чорногузи походжали між осокою, час від часу занурюючи широкі дзьоби у болотяну воду.

Чого ж я ждала від себе, від Василя та від оцих чорногузів? Щось мало статися, але я не знала, що саме. Може, слово якесь буде сказано — таке слово, що потім захочеться цілий світ обійти, аби знову його почути? Але Василь не подавав жодної надії на чарівне слово. Тримався буденно, всі його захоплення були адресовані то інженерним здібностям бобрів, то деревам, які несподівано для нього виявлялися ліщиною. Він щиро дивувався, запевняючи мене, що ліщина ніде не буває деревом, скрізь росте кущами, а тут, бач, справжнісінькі велетні!

Його слова продиралися до моєї свідомості так, як нам доводилось продиратися через хащі. Я ждала такого слова, яке б спалахнуло блискавкою, а всі вони були схожі на летючий тополиний пух. Та я вгадувала, що десь під ними є той Василь, з яким можна розмовляти про все на світі — і про природу, і про кохання.

Довго ми просиділи на старовинному обійсті, сподіваючись побачити хоч одного бобра. Та всі вони вдень ховаються по своїх хатках, на роботу виходять лише вночі. Час від часу ми помічали, що ряска, яка лежала на воді суцільною пеленою, то тут, то там кимось була розсунута, але хто це робив — щуки чи бобри — встановити нам не вдалося.

Раптом серед ліщини почулося жалісне скавучання. Нерви в мене були напружені, я здригнулася, ніби десь поруч заревів лев. Василь мимоволі взяв мене за лікоть, стурбовано запитав:

— Чого ти, Соню?..

Я схопилася на ноги, відійшла на кілька кроків. Почула за своєю спиною кроки Василя.

— А ти вже незабаром дорослою станеш.

Він сказав ці слова ніжно, з доброю усмішкою, але вони чомусь дуже мене образили. Мабуть, тому, що я вважала себе дорослою, а Василь цього не бажав помічати. Зірвалася з місця й побігла. Серед кущів ліщини припала обличчям до стовбура якогось дерева і дала волю сльозам. Ні, не Василь спізнився — спізнилася я! Спізнилася власним народженням. Для нього я ще тільки дитина, яка нічого не тямить, не вміє навіть двох слів докупи зв’язати. Бо так воно й було: як тільки він щось запитає, я відразу ж паленію, не здатна губами ворухнути.

Підійшов Василь. Вигляд у нього був заклопотаний, надміру серйозний.

— Я тебе образив?

— Ні…

— Чого ж ти плачеш?

Мене мовби щось штовхнуло із глибини грудей, я відчувала, що зараз усе йому зможу сказати. Рвучко обернулася.

В моїх очах стояли сльози, Василеве обличчя розпливлося, заволоклось туманом. Я підвела руку, щоб витерти очі, і лише в цю мить помітила: немає окулярів. Мабуть, я їх загубила тоді, коли бігла по травах.

Тепер я вже не соромилася плакати — була для цього поважна причина.

— Оку-у… Оку-ляри, — хлипала я, впавши головою йому на груди.

Мабуть, Василь тоді все ж таки про щось догадався. Був стриманий, але ніжний. Пізніше, коли ми побралися, він признався, що був дуже вдячний мені за вияв цієї щирості. Гадав, що це лише дитяче захоплення, нетривале, скороминуще, але йому було радісно від усвідомлення, що не все в нього позаду — ще, мабуть, є стежки росяні та проліски весняні. Треба тільки не проґавити, бо вже небагато їх лишилося. Зі мною він оті