Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. У затінку дівчат- квіток"

Заспокоєння, яке принесла з собою можливість познайомитися з дівчатами, коли мені спаде охота, було для мене тим важливіше, що я б уже не міг чигати на них, бо то були останні дні перебування тут Робера. Бабусі хотілося віддячитися моєму приятелеві за ґречність, яку він постійно виявляв до неї і до мене. Я сказав їй, що Робер дуже любить Прудона, і підказав їй думку, щоб вона звеліла переслати сюди безліч куплених нею листів цього філософа; Сен-Лу прийшов до нас у готель того ж таки дня, коли вони прибули, якраз напередодні свого від'їзду. Він читав листи запоєм, побожно перегортаючи сторінки, намагаючись запам'ятати кожну фразу, а коли підвівся і перепросив бабусю за те, що засидівся, вона відповіла йому:

— Ба ні, візьміть їх собі, це я для вас, я виписала їх, аби подарувати вам.

Його огорнула така радість, що він не міг себе опанувати, ніби то був фізичний стан, не залежний від нашої волі; він зашарівся, як дитина, яку покарано, і бабуся була куди більше розчулена його зусиллями (марними) стримати радість, яка розпирала його, ніж будь-якими словами вдячности. А він, боячися, що зле подякував бабусі, уже другого дня, вихиляючися з вікна вагончика місцевої залізниці, якою їхав до своєї залоги, все ще просив мене перед нею вибачитися. Його залога стояла дуже близько. Сен-Лу збирався поїхати туди повозом, він до нього звик, коли вертався туди вечорами і коли ще не йшлося про остаточний від'їзд. Але цього разу йому доводилося перевозити потягом свій величенький багаж. І він вважав, що простіше буде і йому їхати потягом за радою директора готелю, який, зачувши про поїздку, сказав, що повіз і вузькоколійка «однісінько». Він мав на увазі, «однаковісінько» (Франсуаза сказала б: «один кат»).

— Гаразд, — відповів Сен-Лу, — я поїду «паротягом».

Я поїхав би теж, якби не втома; мені хотілося б провести друга до Донсьєра; принаймні увесь той час, поки ми сиділи на бальбецькій станції, я обіцяв навідувати його кілька разів на тиждень, тобто весь той час, поки машиніст чекав на припізнілих приятелів, без яких відмовлявся рушати. Блок теж явився на вокзал — на превелику Роберову досаду, — а що наш колеґа чув, як Робер кликав мене до Донсьєра снідати, обідати, ба навіть жити у нього, то Робер, зрештою, зовсім холодним тоном, аби тим самим зробити поправку до вимушеної ґречности і перешкодити Блокові взяти його запрошення наповажне, сказав насамкінець: «Якщо ви колись проїздитимете через Донсьєр того дня, коли я буду вільний, то спитайте мене в казармі, хоча я майже ніколи не буваю вільним». Може, Робер боявся ще й того, що я один не приїду, але думав, що я приятелюю з Блоком щиріше, ніж до того признаюся, і хотів дати мені змогу мата в дорозі супутника, такого собі ґіда-розважальника.

Я боявся, що цей тон, спосіб запрошення когось разом із натяком не приїжджати, вразять Блока, краще б уже Сен-Лу йому нічого не казав. Але я помилився, бо по відході потяга, поки ми йшли удвох до розвилини, де мали розлучитися (одна дорога вела до готелю, а друга — до Блокової вілли), він усе допитувався, коли ж ми виберемося до Донсьєра: Робер «так ґречно його запрошував», що було б «хамством» не скористатися його запрошенням. Я був радий, що Блок нічого не помітив або це його майже не дошкулило і він волів за краще вдати, ніби не помітив, що Робер запрошував його не притьмом, не тільки з простої ґречносте. А все ж мені хотілося, щоби Блок не виставляв себе на посміх, кваплячися зараз же до Донсьєра. Але мені не ставало духу дати йому раду, бо вона могла здатися Блокові образливою, бо тоді було б зрозуміло, що він до Робера набивається, а той від нього відбивається. Блок надто вже великий був настира, і хоч усі пов'язані з цим вади перекривалися в ньому високими прикметами, яких могли не мати люди тактовніші, а проте його звичка діяти нахрапом дратувала. Він заявляв, що нам не слід відкладати на той тиждень виправу в Донсьєр (він казав «ми», певно, гадаючи, що зручніше їхати не одному, а зі мною). Всю дорогу, біля гімнастичної зали, укритої за деревами, біля тенісного корту, біля своєї оселі, біля торгівця черепашками він зупиняв мене, благаючи призначити день, але я промовчав, і він на прощання кинув мені гнівно: «Воля ваша, месір. А я неодмінно поїду, скоро він мене запросив».

Зі страху, що він не подякував належно бабусі, Сен-Лу ще раз попросив мене переказати їй його подяку, але вже у листі, який я отримав на третій день з гарнізону і який, судячи з печатки на конверті, миттю долетів до мене, аби засвідчити, що і в мурах гарнізонного міста, в кавалерійській казармі Людовіка XVI Робер думає про мене. Поштовий папір мав герб Марсантів, у гербі я побачив лева, а лев був увінчаний шапкою пера Франції.

«Добрався я добре, — писав він мені, — дорогою читав куплену на вокзалі книжку Арведа Баріна[179] (автор, здається, росіянин, написано це, по-моєму, як для чужинця прегарно, але поділіться зі мною своєю думкою, ви, джерело премудрости, книгочій); отож я знову в цьому брутальному середовищі, де, на жаль, почуваюся вигнанцем, бо тут я позбавлений того, що залишив у Бальбеку; в середовищі, з яким у мене не пов'язано жодного ясного спогаду, жодних духових утіх; у середовищі, яким би ви, звісно, гордували і яке має, одначе, свої чари. Мені здається, що все тут змінилося відтоді, як я звідси поїхав, бо тим часом почалася одна з найважливіших діб у моєму житті — доба нашої приязни. Маю надію, що вона не закінчиться ніколи. Про неї, про вас я розповідав одній душі — моїй приятельці, яка завітала до мене сюрпризом на годинку. Вона мріє познайомитися з вами, і я гадаю, що ви зійдетеся, бо вона, як і ви, кохається у красному письменстві. Аби пригадати наші розмови, аби знову пережити незабутні для мене години, я бокую своїх товаришів, вони браві хлопці, але в цих речах на диво тупі. Першого дня мого перебування тут