Читати книгу - "Квентін Дорвард"

Аріель. Ген, слухай, як ревуть!

Просперо. Оце нам буде полювання!

Присутні в залі потіснилися, щоб дати місце послові, бо всім дуже кортіло подивитися на герольда, якого бунтівники-льєжці наважилися відрядити до такого зарозумілого й гоноровитого государя, як герцог Бургундський, до того ж переповненого обуренням проти них. Не слід забувати, що того часу герольдів посилали тільки від одного монарха до другого, та й то лише в особливо урочистих випадках. Усі ж інші дворяни посилали із своїми листами тільки вісників, що за своїм станом були далеко нижчі за герольдів. Варто зауважити, що Людовік XI, який взагалі глузував з усього, що не могло зміцнити його владу або дати істотної користі, дуже зневажливо ставився до герольдів і до геральдики, до всієї «цієї червоної, блакитної та зеленої мішури», якій його суперник Карл, маючи зовсім іншу вдачу, навпаки, надавав великої ваги і намагався додержувати всіх дрібниць геральдичного етикету.

Герольд, якого, нарешті, провели перед очі обох монархів, був одягнений у мантію, вишивану гербами його володаря, серед яких вирізнялася багато разів повторювана вепрова голова, дуже недоладна, на думку присутніх там знавців геральдики. Усе його досить строкате вбрання було вкрите позументами, вишивками й іншими оздобами, а довжелезне перо на капелюсі стриміло так хвацько, ніби призначалося для того, щоб обмітати стелю. Коротше кажучи, вбрання його було карикатурою на розкішні убори герольдів. Вепрова голова повторювалася не тільки на кожній окремій частині одягу, але навіть і капелюх його мав форму цієї голови з висунутим язиком і кривавими іклами або, висловлюючись мовою геральдики, скидався на «язикату й зубату пащу». Щодо самого посланця, то з першого погляду в ньому вражала якась мішанина боязкості й удаваної зухвалості, немов він усвідомлював, що пішов на рисковану справу й лише нахабством може убезпечити себе. Так само боязко й зухвало він уклонився, повітавши обох государів, що було вже зовсім чудне для герольда, людини, звичної до високого товариства.

— Хто ти такий, ім’ям диявола? — таким привітанням Карл Сміливий зустрів незвичайного посла.

— Я Рудий Вепр, — відповів герольд, — зброєносець Гійома де ля Марка, милістю божою і призначенням капітулу[255] найвельможнішого єпіскопа Льєжського.

— Як? — гнівно вигукнув Карл, але одразу ж стримався і подав герольдові знак говорити далі.

— І, за правом його дружини, благородної графині Амеліни де Круа, — графа де Круа, пана де Бракемона.

Герцог Карл, вражений зухвалістю, з якою в його присутності наважувалися вимовляти ці титули, здавалося, не міг нічого сказати, а герольд, підбадьорившись його мовчанням, вів далі:

— Annuntio vobis gaudium magnum[256], — сказав він. — Доводжу до вашого відома, герцоге Бургундський і графе Фламандський, від імені мого пана, що, чекаючи дозволу найсвятішого папи римського, він до призначення підхожого кандидата ad sacra[257] має намір приступити до виконання обов’язків єпіскопа Льєжського і підтримувати свої права як граф де Круа.

Кожного разу, коли герольд зупинявся, герцог Бургундський тільки вигукував: «Ого!» — тоном людини, вкрай враженої і розгніваної, яка, проте, поклала собі вислухати все до кінця, перш ніж дати відповідь. Цього разу, на превеликий подив усіх присутніх, він стримався навіть від властивої йому різкої жестикуляції і сидів нерухомо, кусаючи ніготь великого пальця, — звичайна поза, коли він зосереджував на чомусь увагу. Він опустив очі, немов боявся підвести їх, щоб не вибухнути гнівом, який клекотів у його грудях. Тим часом Рудий Вепр сміливо викладав суть своїх доручень.

— Отже, від імені могутнього государя-єпіскопа Льєжського і графа де Круа я вимагаю, щоб ви, герцоге Карл, відмовилися од усіх прав на вільне імперське місто Льєж, яке ви захопили силоміць і беззаконно пригнічували разом із померлим Людовіком де Бурбоном, його недостойним єпіскопом.

— Ось воно що! — знову вигукнув герцог.

— Щоб ви повернули муніципалітетові його прапори, які захопили, всіх разом тридцять шість, замурували проломини в мурах, полагодили незаконно зруйновані вами бастіони і визнали б мого государя Гійома де ля Марка єпіскопом Льєжським, законно й вільно обраним капітулом каноників, як зазначено в цьому протоколі.

— Ну, вже закінчив? — спитав герцог.

— Ще, — відповів посол. — Крім того, я вимагаю від вашої високості ім’ям вищеназваного високоблагородного та вельмишановного государя, єпіскопа й графа, щоб ви негайно зняли з Бракемонтського замку й інших замків графства де Круа гарнізони, які там було розміщено або від імені вашої милості, або від імені Ізабелли, яка називає себе графинею де Круа, або від когось іншого, поки імперський сейм не вирішить: вищезгадані володіння належать дочці покійного графа де Круа чи його сестрі, моїй благородній пані, графині Амеліні, якій вони повинні належати з більшим правом, ніж дочці, згідно з ius emphyteusis[258].

— Твій пан дуже освічений, — насмішкувато зауважив герцог.

— Крім того, — вів далі герольд, — благородний та вельмишановний граф висловлює згоду, коли всі суперечки поміж Льєжем і Бургундією буде влагоджено, призначити графині Ізабеллі земельний наділ, що відповідатиме її стану.

— Який він щедрий і розсудливий, — зауважив герцог тим самим тоном.

— Присягаюся своїм блазнівським ковпаком, — пошепки сказав ле Глор’є Кревкерові, — я краще волів би опинитися в шкурі нещасної корови, що конає від чуми, ніж у гаптованому вбранні цього дурня! Він, немов п’яниця, спорожняє пляшку за пляшкою, не звертаючи уваги на довгий рахунок, який дедалі збільшується за прилавком трактирника.

— Ти вже закінчив? —