Читати книгу - "Очікування шторму"

— Вона була в місті?

— Була — не те слово. Вона пізнала Погожеву.

— Труп у морзі.

— Що при ній знайдено?

Чирков одкрив високу жовту шафу. На другій полиці лежали: пістолет, портсигар, пудрениця, пачка грошей, хлібні картки, записник, клаптик паперу й чорна жіноча сумочка.

— Сумочку сумлінно обдивилися?

— Так точно!

— Записник?

— Нічого суттєвого… Найцікавіше ось це. — Чирков обережно взяв клаптик паперу. За розмірами він був як половина аркуша із зошита. Жовтий, щільний. Складений у кілька разів. На одному боці — великі літери чорною тушшю:

ІЙСЬКОГО КІН

КИХ КОРОЛІВ

З другого боку аркуш був чистий.

— Що означає ця криптограма? — запитав Каїров.

— Іще не з'ясував. Тайнопис із зворотного боку. Виявляється тільки при нагріванні. Потім знову зникає.

Чирков поклав клаптик паперу на скляний, молочного кольору, ковпак настільної лампи, ввімкнуті світло, притиснув папірець пальцями.

Незабаром, наче в проявнику, стали з'являтися колонки цифр.

— Шифр.

— Він самий.

— Знати б, який час буде потрібен нашим фахівцям на його розгадку.

Кімната пропахла нитками. Запах ниток був тут завжди, як і завжди були стеля, стіни, вікна, ніжна швацька машинка марки «Singer» і кравецькі ножиці, де замість другого кільця був видовжений овальний отвір, в який уміщалися всі чотири пальці.

Гроші кружляли по кімнаті. Вони кружляли не так, як восени кружляє на вітрі пожовкле листя, яке легкістю і забарвленням своїм нагадує невгамовних метеликів. Гроші літали важко, наче паперові голуби. Це були великі купюри темно-сизого кольору по сто карбованців.

Ніколи раніше в житті Жан Щапаєв не бачив такої кількості грошей. Так само, як і не бачив у такому дикому стані свою рідну матінку Марфу Іллівну.

Збожеволіла, з розпущеним волоссям, вона повзала по долівці, згрібаючи гроші розчепіреними пальцями, які здавалися йому цієї хвилини клішнями плазуна. Вона лепетала якісь нечленороздільні звуки. Але він розумів, що матінка продовжує вигукувати слова:

— Загубив! За-гу-бив! Це він, Жан, загубив її? А може, навпаки?

Два дні тому надвечір, коли небо вже було похмуре й періщив дрібний, але по-весняному холодний дощ, до них зайшла жінка з невеликою валізкою в руках. Вона сказала, що працює медичною сестрою в госпіталі Перевальному, й попросилася зупинитись у них вдома на два дні.

— Що ви! Що ви! — заперечувала Марфа Іллівна. — Ось так просяться на два дні, а потім і за рік не виженеш.

— Бог з вами! — сказала жінка. — Я говорю правду.

— У нас тісно. Ми чужих не пускаємо. До того ж є сувора вказівка міліцейських властей щодо прописки.

Жінка поклала на стіл п'ятсот карбованців і сказала:

— Мені порекомендували звернутися до вас наші спільні друзі.

— Які ще? — насторожено запитала Марфа Іллівна, не відводячи, однак, погляду від грошей.

— Ті, що постачають нам продукти.

— Тільки на два дні, — не задаючи більше запитань, погодилася Марфа Іллівна й узяла гроші.

Коли жінка зняла пальто, Марфа Іллівна враз пізнала бежеву сукню, яку майже рік тому шила Дорофєєвій. Як тут не спитати:

— А що, Таня не змогла вам дати притулок?

— Вона жде мужчину.

Не вступаючи далі в розмови, жінка лягла спати, та серед ночі кудись пішла. Повернулася під ранок. Однак побула вдома зовсім недовго. На другий день не прийшла взагалі.

Під ліжком залишилася її потерта валізка. Вона була замкнена. Та цікава Марфа Іллівна не стерпіла, відкрила замок. І обімліла. Вся валізка була заповнена пачками грошей. Нових купюр по сто карбованців. Більше у валізці не було нічого, якщо не рахувати жіночого гребінця з якоїсь пожовклої кістки.

— Ой, що ж робити? Ой, що ж робити? — Вона промовила ці слова так розгублено, наче відстала від поїзда й опинилася на незнайомій станції без речей і без копійки. — Ой! Що ж робити?

— Повідомити в міліцію, — підказав Жан.

— Ти що? Збожеволів? — Вона глянула на сина з такою злістю, що він одразу замовк і притулився до стіни, ніби хотів нею заслонитися.

Але Марфа Іллівна вже забула про Жана й знову повторювала стару, мов світ, фразу:

— Ой! Що ж робити?!

Потім, отямившись, вона поспішила до вікна, метушливо запнула фіранку:

— Самі гроші! Валізка з грошима!

— І гребінець, — нагадав не до ладу Жан.

— Його спочатку кип'ятком обдати треба. Може, вона шолудива, — діловито відповіла Марфа Іллівна. Вона зітхнула глибоко, печально. Сказала тихо: — Де ж нам їх закопати? — Й сама собі відповіла: — Найкраще в льосі.

— Що ви, матусю? — осмілився вимовити слово Жан. — А раптом хазяйка повернеться?

— Злодійка вона, а не хазяйка. Я їй повернуся! Я її миттю за грати відправлю! Мерщій по лопату!

Жан боявся цих грошей. Звідки така сума може виявитись у медичної сестри? Раптом вона із злодійської зграї? Її дружки даром багатство не випустять. Вони сім шкур знімуть і з Жана, і з його матусі.

Коли він повернувся з сарая з лопатою, задоволена й усміхнена Марфа Іллівна поливала з чайника гребінець. Пара піднімалася над