Читати книгу - "Дар Гумбольдта"

Було б розумно побратися з Ренатою раніше, ніж вона взнає, що я збанкрутів. Це варто було б зробити не лише для того, щоб завдати удару у відповідь. Ні, незважаючи на її витівки, я шаленів від неї. Кохаючи її, ладен був заплющити очі на деякі дрібнички. Вона провокувала мене, не впустивши якось увечері до себе й навмисне виставивши напоказ протизаплідні ковпачки у розкритій сумці в Гітроу, торік у квітні, коли нас чекала триденна розлука. Але чи було це, зрештою, так уже й важливо? Чи означало це щось більше за те, що жінка ніколи не знає, коли їй пощастить зустріти цікавого чоловіка? Важливе питання полягало в тому, чи я, з усіма моїми думками чи завдяки ним, колись зможу зрозуміти, яка ж Рената насправді. На відміну від Гумбольдта, я ніколи не зазнавав нападів ревнощів. Я пригадав, з яким виглядом він цитував короля Леонта на моєму подвір’ї над морем. «Як серце затремтіло: мов танцює, / Та не від радощів».[285] Цей танець серця був класичними ревнощами. Рената, звісно ж, поводилася виклично. Але, можливо, це була воєнна тактика. Вона вела кампанію, спрямовану на те, щоб завоювати мене, і коли б ми вже побралися, все було б інакше. Без сумніву, вона була небезпечна людина, проте мене б ніколи не захопила жінка, нездатна завдати мені болю, жінка, якої б я не боявся втратити. Моє серце мусило якось долати меланхолію та звільнятися від тягарів, що його гнітили. Іспанське оточення було сприятливе для цього. Рената поводилася як Кармен, а Флонзелі, бо я здогадувався, що це він, був тореадором Ескамільйо, тоді як я, удвічі старший, ніж годилося б для цієї ролі, розігрував Дона Хосе.

Я нашвидку накидав собі план найближчого майбутнього. Громадянських шлюбів у католицькій країні, певно, не існує. Наскільки знаю, наш союз міг би скріпити військовий аташе в американському посольстві, чи навіть державний нотаріус. Я походив би по антикварних крамничках (люблю мадридські антикварні крамнички) і приглянув би два весільних персні, а потім улаштував би вечерю з шампанським у готелі «Ріц», не розпитуючи про Мілан. Відіславши Сеньйору назад у Чикаґо, ми втрьох переїхали б до Сеґовії, знайомого мені міста. Після смерті Деммі я багато подорожував, тож уже бував у Сеґовії. Мене зачарував римський акведук. Пам’ятаю, що я справді був захоплений цими високими й опуклими кам’яними арками — камені, що за своєю природою мали би падати й тонути, легко висіли у повітрі. Це досягнення мене вразило — воно стало мені за приклад. Кращого місця для медитації, ніж Сеґовія, просто немає. Ми могли би жити тут en famille на одній зі старих глухих вуличок, і поки я намагався зрозуміти, чи здатен насправді перейти від інтелектуальної свідомості до чистішої свідомості духу, Рената розважалась би, прочісуючи місто у пошуках антикварних речей, які вона могла би продати чиказьким декораторам. Можливо, вона навіть трохи заробила б. Роджер міг би ходити в дитячий садочок, і, зрештою, мої дівчатка теж, певно, приєдналися б до нас, бо коли Деніз виграє справу й забере гроші, вона захоче негайно їх позбутися. У мене залишилось якраз стільки готівки, щоб улаштуватися у Сеґовії і дати Ренаті стартовий капітал для власної справи. Можливо, я навіть написав би запропонований Такстером есей про сучасну іспанську культуру, якщо це вдалося б зробити без надмірного ошуканства. А як Рената сприйме мій обман? Вона прийме його за вдалий розіграш, що їх цінувала понад усе на світі. А коли я скажу їй після одруження, що в нас залишилося кілька тисяч доларів, Рената сяйливо засміється, на весь голос, і скаже: «Що ж, оце так жарт!». Я викликав в уяві розсміяну Ренату, бо в реальності переживав гострий напад пожиттєвої недуги — туги, що розривала серце, палкої туги покинутого, болісної гостроти чи розростання до безмежності нерозпізнаної потреби. Цей стан, вочевидь, тривав у мене з найбільш раннього дитинства й не відступив навіть на порозі старості. Я подумав: «Чорт забирай, владнаймо це раз і назавжди». А тоді, не бажаючи давати приводу для пліток допитливому персоналу готелю, пішов на центральну пошту Мадрида, з її урочистими залами й химерними шпилями (іспанська бюрократична готика), й послав телеграму в Мілан: «Чудова ідея, люба Ренато. Виходь за мене заміж завтра. Твій щиро люблячий, відданий Чарлі».

Після цього я всю ніч лежав без сну через те, що вжив слово «відданий». Це могло би зіпсувати всю справу своїм прихованим обвинуваченням і натяком чи напівнатяком на моє прощення. Але насправді я не хотів її образити. Я був ні тим, ні сим. Я про те, що коли б був справжнім лицеміром, то не ляпав би весь час таких дурниць. З іншого боку, якби я справді був наївний і чистий серцем, то не мучився би всю ніч через Ренатину поведінку в Мілані чи через те, що вона хибно витлумачить мою телеграму. Проте я даремно потерпав від безсоння. Формулювання не грало жодної ролі. Вона взагалі не відповіла.

Тому того вечора, у романтичній обідній залі готелю «Ріц», де кожен шматочок вартує цілого статку, я сказав Сеньйорі:

— Ви ніколи не вгадаєте, про кого я сьогодні думав, — і не чекаючи на відповідь, промовив прізвище Флонзелі, намагаючись несподіваним нападом пробити її оборону. Проте Сеньйора була з надзвичайно твердого матеріалу. Здавалось, вона нічого не почула. І я повторив прізвище: — Флонзелі! Флонзелі! Флонзелі!

— Що за галас, Чарльзе, у чому річ?

— Можливо, це ви скажете мені в чому річ. Де пан Флонзелі?

— Чого я маю перейматися місцем його перебування? Ви б не могли попросити camarero[286] налити вина?

Сеньйора воліла, щоб з офіціантами розмовляв я, не лише через те, що вона була дама, а я кавалер. Вона, звісно ж, вільно володіла іспанською, але акцент мала чисто угорський. Тепер у цьому не було сумніву. Від Сеньйори я дечого навчився. Наприклад, невже я думав, що всі люди на схилі віку гарячково прагнутимуть примиритися зі своєю душею? Я страшенно намучився, перш ніж наважився вичавити з себе прізвище Флонзелі, а вона просто попросила ще вина. Але, напевно, саме вона придумала привезти Роджера в Мадрид. І постаралася, щоб я тут застряг, перешкодивши мені помчати в