Читати книгу - "Американська єврейська проза, Джеральд Шапіро"

удень працював доглядачем парку біля Національного меморіалу битви при Літтл-Біггорн[286], а вночі — круп’є в казино «Літтл-Біггорн», поруч із полем битви. Його краяли суперечливі почуття щодо минулого його племені, бо кроу виконували для Кастера функцію розвідників проти сіу, своїх ворогів, і отримали у винагороду від федерального уряду одну з найбільших резервацій серед усіх племен. Незціленне Серце майже не спав, він бачив видіння, йому являвся дух койота — такий собі пройдисвіт, що постійно бентежив його. Не здатний заснути, спантеличений, він іноді влаштовував гру в блек-джек для туристів, що приїздили до меморіалу на трейлерах і хотіли почути, яким героєм був Кастер (вони вважали поле битви національним меморіалом Кастера). А інколи Незціленне Серце читав лекції про Бентіна[287] й про те, чому він не зміг прийти на допомогу Кастеру, але він читав їх у казино, роздаючи карти тим самим туристам, що вже були перед тим на полі битви й тепер бажали лише пити пиво, співати караоке в коктейль-барі та збагачуватися. Врешті-решт його звільняють за профнепридатність, і він вирушає у подорож (щось на кшталт мандрівки Кандида[288], тільки навиворіт) у супроводі Койота, який, як Панглос у «Кандиді», має свій власний, спрощений і неймовірно оптимістичний погляд на життя попри численні злигодні та несправедливості, з якими вони стикаються на своєму шляху. Зрештою вони опиняються біля бітумних озер Ла-Бреї[289] в Лос-Анджелесі; Койот випадково потрапляє в одне з озер і залишається в цій пастці, серед мастодонтів, назавжди — незважаючи на всі зусилля Незціленного Серця врятувати його за допомогою рятівного засобу, зробленого з власних Levi’s 501[290]. Завершувався роман затриманням Незціленного Серця за бродяжництво, публічне пияцтво й непристойне роздягання та його ночівлею у витверезнику, де він намагається переконати кожного, хто його слухає, що ще не пізно врятувати його друга, бо Койот здатний затримувати дихання неймовірно довго.

Це був новий голос покоління. Окремі місця роману нагадували Едіт Маркеса та Кальвіно, Кундеру та Рушді, Дональда Бартельмі й Дона Делілло, Луїзу Ердріч, Тоні Моррісон, Малкольма Лаурі… Але з усіх, із ким його можна було порівняти, творчість Вільяма Колискової Квітки найбільше нагадувала Едіт її саму. Вона відзначила в цьому романі вияви блиску, який рідко зустрічала у молодих письменників. А найкращим було те, що Вільяма Колискову Квітку, на відміну від Мі, ще ніхто не відкрив.

Хазяїном вечірки, влаштованої на честь Вільяма Колискової Квітки, став Стен Вайт-Вотсон. В цьому не було нічого дивного — він мешкав у просторому будинку на Ріверсайд-драйв, побудованому в часи Кнута Рокне[291]. Річка тут була невеликою — не Гудзон, а Сент-Джозеф. І на іншому березі — не Нью-Джерсі, а… інший берег. Після всіх проведених тут років Едіт усе ще ностальгувала за Нью-Йорком і в глибині душі подеколи відчувала, що зробила помилку, перебравшись на Середній Захід. Її репутація, хоч і все ще міцна, ніби застигла, й вона тривожилася, що там, на Сході, люди її забули. Тут вечірка була лише вечіркою. Вважалося, що люди весело проводять час — і цього досить. Не те, щоб їй бракувало людей, але на вечірках, які вона зазвичай відвідувала там, на Сході, збиралися не просто люди — збиралися репутації. Люди займали лише частину простору — решту заповнювали їхні репутації.

Коли Едіт з’явилася на вечірці, Вільям Колискова Квітка, якого мав супроводжувати Ден Мессі, ще не прибув, але половина університету Нотр-Дам, схоже, була вже там, зокрема ті люди з її власного факультету, яких вона ніколи не зустрічала або чиї імена забула. Едіт пробралася через цей натовп, знайшла дорогу до їдальні й налила собі келих вина із однієї з численних пляшок, що стояли на столі. Усамітнившись у кутку, вона стояла там, ще в пальті, й потроху пила вино, відводячи погляд, коли хтось дивився в її бік.

«Це привид!» — сказав Стен, простягаючи до неї руку з удаваним жахом. Люди, що юрмилися навколо нього, повернулися й лагідно посміхнулися їй. «Едіт!» — гукнув Говард Салінас, новий завідувач кафедри, помахавши їй, — очевидно, у намаганні згладити брутальну витівку Стена. Едіт знала, що особливості характеру Стена пояснюються його запасами алкоголю — до того ж здебільшого дуже дешевого, — тож його шпильки її вже рідко ображали.

«Стен щойно розповідав нам про штуку, яка називається “віднайдення душі”».

«У місці, яке називається “Коледж шаманського зцілення” в Санта-Фе», — додала Тесс Нарокін, дружина Говарда Салінаса, яка викладала російську та французьку мови.

«Можете сміятися, — сказав Стен, — але мені це здалося цілющим. Нам усім потрібне зцілення. Всім нам».

Він подивився на Едіт, але вона нічого не сказала й лише відпила зі свого келиха. їй здавалося, що вони її провокують, — особливо Стен, уже п’яний.

«Я, до прикладу, вважаю за краще не зцілюватися», — відповіла нарешті Едіт.

«Що ви маєте на увазі?» — спитала Тесс.

«Я маю на увазі, що я є чимось на зразок прихильниці “Християнської науки[292]” в плані духу. Я визнаю недугу в своїй душі, але відмовляюся від усіх відомих способів лікування, особливо запропонованих докторами богословських наук».

«Я знав, що вона глузуватиме з мене», — сказав Стен.

«Я серйозно, — відповіла Едіт. — Відмова від лікування робить мене кращою письменницею».

Вхідні двері відчинилися, впустивши Дена Мессі, супроводжуваного хирлявим чоловіком у джинсах, спортивній куртці, криваво-червоній сорочці та краватці з мотузки. Він застиг на порозі, маючи вигляд людини, яка потрапила не до тієї ванної і збирається повернути назад, але Ден Мессі завів його усередину й зачинив двері. Стен, звісно, привітав Вільяма Колискову Квітку першим. «Стенфорд Вайт-Вотсон», представився він урочисто, схопивши Вільяма за руку й проводжаючи його до вітальні. «Одне з тих триствольних імен на кшталт вашого», — почав він, але Едіт перервала його, поки він не вдався до розлогого викладення історії свого імені. Вона майже почула його зубовний скрегіт: якщо існував спосіб завдати мук Стенові Вайт-Вотсону, то для цього досить було його перервати — чи то під час промови, чи то під час пияцтва. Як і багато хто з професорів, він мав невтримний потяг слухати самого себе.

«Едіт Маргаретен, — сказала вона, простягаючи руку. — Ваш роман — пречудовий. Ласкаво просимо».

Вільям Колискова