Читати книгу - "Американська єврейська проза, Джеральд Шапіро"

«Вип’єте чого-небудь?» — спитав Стен.

«Ром із колою», — сказав Вільям Колискова Квітка.

«Ром із колою? А скільки вам років?» — Стен видав один зі своїх фірмових смішків і пішов за ромом.

Мессі, стоячи між Едіт і Вільямом Колисковою Квіткою, сяяв так, немов одружував їх.

«Ми пообідали в Lasalle Grill[293], — сказав Мессі Едіт. — Вілл сказав мені, що ваша творчість викликає в нього захоплення більше, ніж будь-чия інша з-поміж живих письменників». Мессі говорив голосно, чітко й трохи повільніше, ніж зазвичай.

«Як вас краще називати — Вільям чи Вілл?» — спитала Едіт Колискову Квітку, відчуваючи бажання захистити цього тендітного молодого чоловіка від блазнів, що зібралися навколо.

Той, здавалося, її не почув. Він підніс палець до рота й почав гризти ніготь.

«Ось ваш ром із колою, — сказав Стен, подаючи напій Колисковій Квітці. — Отож, як я казав, мій батько був невдалим архітектором і назвав мене на честь Стенфорда Вайта. Гадаю, він хотів, аби я теж став архітектором, але все, що я побудував, — це повітряні замки. Моє прізвище — Вотсон, як у помічника Шерлока Холмса. Але я не доктор, хоч і маю докторський ступінь, а детектив, якому я допомагаю, — не містер Шерлок Холмс, а містер Жак Дерріда[294]. Злочини, які ми розслідуємо, — це злочини герменевтики».

Вільям Колискова Квітка різко глянув угору — так, немовби пролунала пожежна сигналізація. Його очі прояснилися, в них з’явився майже пустотливий вогник, і він сказав: «Мій батько був невдалим рабином».

«Тобто він хотів бути рабином?» — спитала Едіт.

«Ні, він був рабином… але невдалим, — відповів Колискова Квітка. — В якийсь момент я теж хотів стати рабином. Але я завжди, навіть маленьким хлопчиком, почувався як індіанець».

У Едіт щось перевернулося в шлунку. Вона стала ритися в кишенях пальта в пошуку льодяника — в неї ще залишався останній. Маленький льодяник туго сидів у тюбику, з якого звисала довга смужка обгортки.

Роман добрий, думала Едіт, але не такий вже добрий. Якби вона була не такою втомленою, коли читала його, то помітила б, наскільки він насправді вторинний.

«Ми зустрічалися раніше», — сказав Колискова Квітка до Едіт.

«Невже! Коли?».

«Дві тисячі триста років тому, коли я був левітом. Це було ще до руйнації Храму». Він вказав на Мессі: «Ви були музикантом». Показав на Стена: «Ви розводили вогонь».

«А вона що робила?» — спитав Стен, вказуючи на Едіт.

«Ви виконували жертвоприношення», — сказав Колискова Квітка, повертаючись до Едіт.

На мить Едіт побачила себе з ножем у руці, приставленим до горлянки тварини.

«Але тих людей більше не існує. Ми всі змінили свої імена. Я змінив ім’я, аби воно відповідало моїй справжній природі. Я — маямський воїн. Я був тут, у Саут-Бенді, коли Ла Саль[295] проходив ним. Я сидів під Дубом ради й обмінювався з ним подарунками».

Колискова Квітка одним духом проковтнув свій ром із колою й сів поруч із Едіт на вікторіанську канапку. Він сором’язливо посміхнувся їй і сказав майже нормальним голосом: «Мене так тішить, що вам сподобався мій твір».

Едіт скочила на ноги, й льодяник прослизнув її горлом, нерозсмоктаний.

«Як вас звали до того, як ви змінили ім’я?» — спитала вона. Цікаво, що поставила б декан у своєму альбомі під іменем Колискової Квітки, подумала Едіт. «У цьому житті?».

«Коли ego згасає, ми повертаємось до тієї стихії, що нас оточує», — сказав Колискова Квітка.

«Ваше ім’я? — повторила Едіт. — Ваше справжнє… ім’я?».

«Ха-ха-ха, — співучо вимовив Колискова Квітка. — Хто боїться? Ха-ха-ха! Хто боїться?». І він став розхитуватися взад-уперед на канапі, пильно вдивляючись в Едіт.

«Цей чоловік божевільний, — сказала Едіт до Мессі. — Ми не можемо нічого йому присуджувати».

Мессі змахнув рукою. «Формально — не знаю, — сказав він. — Справу зроблено, Едіт. Та це ж лише на рік».

«Але ж наші репутації… — безсило сказала Едіт. Вона побачила себе на цвинтарі, у жалобному вбранні. Побачила, як рве на собі одяг. Побачила містера Зінгера: «Я ж казав тобі… Капелюшки — ось твоє справжнє покликання».

Вона нахилилася й потягнула за один із великих ґудзиків на червоній сорочці Колискової Квітки, як офіцер, що позбавляє звання підлеглого: «Ми платили за індіанця».

«Едіт!» — сказав Мессі.

«Я завжди знав, що вона расистка», — зареготав Стен. Він повернувся до Колискової Квітки: «Гарний псевдонім! Ви нас обдурили. Ну, що поробиш!». Стен подивився на Мессі: «Освіжити вам напій?».

Колискова Квітка підвівся, припинивши свої співи. Він стояв по стійці «смирно», вп’явшись у якусь невидиму точку, немов у національний прапор, що був видний лише йому, але вимагав від нього непохитної відданості.

«Моє ім’я, — вигукнув він, — моє безсмертне ім’я…».

Всі в кімнаті замовкли й чекали, що скаже чоловік, який називає себе Колисковою Квіткою. Чекала навіть Едіт, немовби тут мала розкритися якась вічна таємниця.

«Моє єдине справжнє ім’я — Кревкьор[296]».

«Розбите серце! — вигукнула Тесс Нарокін із бурхливістю людини, що виграла джекпот. — Французькою це означає “розбите серце”!».

«Або “верба”, — сказав Колискова Квітка. — Або “видра”… “Острів Макіно[297]”… “Космічна голка[298]”… Або “вітер”. Або “дідусь”. Або “дух, що живе в усіх речах” або “Бібі Ребозо[299]”, “Джек Лорд[300]”».

«Ніколи не вгадаєш», — сказав Стен, допиваючи свій келих.

«І все ж таки це до біса гарний роман», — сказав Мессі.

«Або “подушка для сновидінь” — продовжував Колискова Квітка. — Або “скунсові ліки”. Або “сова”. “Киця”. На морі у яскраво-зеленому човні. Ми живемо в часи Сьомого вогню[301].