Читати книгу - "Страви сердечні, Агата Задорожна"

Я здригнулася. Одна згадка про Стефані Елмор – і усе тепло, що я відчувала у цій залі, повній кам’яних драконів, наче зникло, залишаючи по собі мертвецький холод. 

Я наче бачила Зелену леді наяву – як вона бродить коридорами своєї західної вежі, шукає виходу. І наближається все ближче і ближче до центру замку – попри усі захисти, якими вежу оточував весь цей місяць Арден. 

– Ардене… – тихо сказала я. Він повільно підняв до мене очі – частково налиті кров’ю, частково вицвілі від небаченої втоми. – Домовмося.

– Про що? – запитав він, і навіть знайшов у собі сили легко посміхнутися. Мені здалося, що на його зубах я помітила сліди крові. 

Він помирав. Повільно, але невідворотно – як і говорив Кіріан. Виходить, зовсім не збрехав. 

– Я поставлю тобі три запитання, – витиснула я. – І ти відповіси на них чесно. Без замовчувань і брехні. А натомість я відповім на твої. Або ж виконаю послугу. 

Я не знала, чи Арден погодиться. Але сподівалася, що таки це зробить – бо дивитися на нього ось так – слабкого, без сил навіть на те, аби піднятися, і не знати при цьому, як йому допомогти – було просто вище моїх сил. 

Арден насупився. Він потягнувся до моєї долоні та стиснув мені руку. 

– Навіщо? – запитав. – Тобі не потрібно влаштовувати ці ігри, аби щось дізнатися. Питай. 

Одне це тільки просте слово – питай – без жодних умов чи обіцянок, пронизало мене теплом до самих кінчиків пальців. 

Рука Ардена все ще тримала мою, і я опустила погляд на його чорні пальці. 

– Розкажи мені… – почала я повільно. – Розкажи про прокляття. Звідки воно? Що сталося зі Стефані?.. 

Пальцями чоловіка пробігло кілька слабких, ледь помітних іскор. Він опустив очі в кам’яну підлогу, наче вираховував тріщини в плитах. 

– Це… довга і давня історія. – в його голосі знову був цей біль – той, що виникав так часто, коли Арден тільки думав про Стефані. І я не стрималася, хоч і знала, що не маю ставити це питання – принаймні задля себе самої:

– Ти досі її кохаєш?

Арден здивовано здійняв брови.

– Що?.. – він примружився, вдивляючись у моє лице. – Ти й справді так весь час думала? Що я кохаю свою мертву дружину? 

У його голосі була така недовіра, що я посоромилася кивнути. Та відповідь, вочевидь, ясно читалася у мене в очах. 

Арден гмикнув. 

– Ні, Марі. Ні. Я її не кохаю. – він викривив губи у якомусь дивному виразі. – Ба більше тобі скажу – я ніколи її не кохав. 

Я втупилася в Ардена – ось це вже було справжнім відкриттям. Але звідки тоді весь той біль, все те горе, яке з’являлося не тільки у голосі – у його ході, виразі лиця, самому нутрі? Чому він горював за Стефані, коли й не любив її? 

– Я не розповідав її, бо…

Арден важко зітхнув і головою відкинувся на камінь. 

– Бо я був бовдуром – що тоді, що зараз. Це з моєї провини померла Стефані. І прокляття – справедлива помста. 

Я ледь не захлинулася повітрям. 

– Про що ти говориш? 

Я й не уявляла собі, як Зелена леді – цей лютий привид, що тероризував увесь Зимовий замок, міг мати слушність, а Арден – ні.

– Коли я вперше побачив Стефані, мені було вісімнадцять, а їй – сімнадцять, – почав говорити Арден. Його голос швидко перетворився на монотонний речитатив, наче постійне дзюрчання річки чи рою комах. Він вже не бачив мене перед собою – певно, спогадами перенісся у той день. 

– Я вирвався з академії на бал – бо там було багато алкоголю, і я обіцяв пронести його до гуртожитку до одногрупників. Ми б влаштували святкування потім, значно краще, ніж у королівському палаці, – він злегка посміхнувся. – Матір змусила мене потанцювати з якоюсь дівчиною – і я навіть не запам’ятав її лиця, що вже говорити про ім’я. Вона казала щось… про погоду, чи що? Думаю про це роками й все ще не можу пригадати. 

Він важко прикрив очі, а я обхопила коліна руками. Полум’я в пащі дракона над нами спалахнуло трохи яскравіше, кидаючи на лице Ардена жовтогарячі відблиски. 

– А після танцю я вкрав з королівської комори барильце вина й втік. Наступного дня мене викликав до себе батько. Сказав, що підшукав для мене наречену. Весілля буде за три тижні. 

Арден гірко гмикнув і глянув на мене. 

– Звісно ж, я цього не хотів. Противився усіма силами, навіть намагався відмовитися від титулу. Та я тоді був ще… ще дитиною насправді. Не вмів жити без батьківських грошей. Тільки-но вступив до академії, за яку теж платили з графської скарбниці. І я не міг від усього цього відмовитися. І батько, аби підсолодити пілюлю, сказав мені, що я можу зробити. 

Усмішка, що до того де-не-де зринала на устах Ардена, перетворилася на хижий, гострий вищир. 

– Шлюби за домовленістю – це звична справа, – вів далі він. – І я мав просто одружитися з цією леді Стефані, залишити її у своєму замку – бажано з дитиною – і далі жити своїм життям. З’являтися з нею тільки раз на рік на якомусь балу, та й по всьому. Мій батько вчинив так – і я мав повторити його долю.