Читати книгу - "Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон"

Капітан обернувся до Сімнадцятого мосту. Ну й різномасте зборисько! Одні були рабами, яких закупили для мостонавідних команд. Інші — злочинцями, хоча в Садеасовому війську в мостонавідники могли запроторити за майже будь-яке правопорушення: невиплату боргів, образу офіцера, бійку.

— Ви, — звернувся до них Каладін, — Сімнадцятий міст, яким командує сержант Пітт. Ви не солдати. Нехай на вас і мундири, але вони вам поки що не пасують. Ви ряджені. Втім, ми це змінимо.

Мостонавідники переминалися й перезиралися. Тефт працював із ними й рештою команд уже не перший тиждень, але вони поки не сприймали себе як солдатів. І доки це триватиме, їхні ратища стримітимуть під казна-якими кутами, а списники, коли до них звертаються, знічев’я роззиратимуться й човгатимуть ногами в строю.

— Ці прірви мої, — промовив Каладін. — І я дозволяю вам тренуватися тут. Сержанте Пітт!

— Так, сер! — відгукнувся той, стаючи струнко.

— Тобі випало робити людей із купки буряних наносів, але я бачив і гірших.

— Мені важко в таке повірити, сер!

— Можеш не сумніватися, — промовив капітан, окидаючи поглядом шеренгу перед собою. — Я був у Четвертому мості. Лейтенанте Тефт, вони ваші. Нехай попітніють.

— Слухаю, сер, — озвався Тефт і заходився вигукувати накази.

А Каладін, прихопивши списа, рушив проваллями далі. Привести у форму всі двадцять команд вийде нескоро, але Тефт принаймні успішно вимуштрував сержантів. Пошліть Вісники, щоб те саме спрацювало й на рядових.

Хотів би він пояснити — бодай самому собі — чому його так непокоїть підготовка цих людей. У Каладіна було таке відчуття, наче він стрімко до чогось прямує. Але до чого саме — не знає. Той напис на стіні… От буря забирай! Через ті ґліфи він увесь на нервах. Тридцять сім днів.

Він пройшов повз Сил, яка вмостилася на вайї рюшоцвіта, що виріс зі стінки. З його наближенням той утягнув гудину й закрився, але спрен, не помітивши, так само сиділа в повітрі.

— Каладіне, до чого ти прагнеш? — запитала вона.

— Вберегти своїх людей живими, — негайно відказав капітан.

— Ні, — заперечила Сил, — до цього ти прагнув.

— Ти хочеш сказати, наче мені байдуже до їхньої безпеки?

Та сковзнула йому на плече, неначе її здув туди різкий порив вітру, й сиділа, мов пані, закинувши ніжку на ніжку, а її спідниця брижилася в такт із його кроками.

— У Четвертому мості ти присвятив їхньому порятунку всього себе, — промовила Сил. — Ну й от — вони врятовані. Ти не можеш метатися, захищаючи їх усіх, наче… е-е… наче…

— Самець-курл, висиджуючи яйця?

— Саме так! — Вона помовчала. — А що таке «курл»?

— Ракоподібне, — пояснив Каладін, — завбільшки десь таке, як невеличкий сокорогончак, а на вигляд наче покруч краба й черепахи.

— Ого-о-о-о… — протягнула Сил. — Хотіла б я на нього поглянути!

— Вони тут не водяться.

Каладін, крокуючи, дивився перед собою, але спрен усе тицяла його в шию, доки той не глянув на неї — а тоді перебільшено закотила очі й промовила:

— Отже, ти не заперечуєш, що твої люди — у відносній безпеці. А це означає, що моє запитання насправді залишилося без відповіді. То до чого ти прагнеш?

Той проминув порослі мохом купи деревини й кісток. На одній із них змішалися спрени гниття та життя — крихітні осяйні порошинки червоного та зеленого, що вилися довкола гудиння, яке — абсурд та й годі — проросло із завалів смерті.

— Я прагну завдати цьому вбивці поразки, — відказав Каладін і сам здивувався, яким жагучим було це бажання.

— Чому?

— Бо моя робота — захищати Далінара.

Сил похитала головою:

— Річ не в тім.

— Що? Гадаєш, ти навчилася аж так майстерно зчитувати наміри людей?

— Не всіх людей. Тільки твої.

Каладін фиркнув і ретельно обійшов по краю якусь темну калюжу. Проходи́ти решту дня в мокрих чоботах було йому ні до чого: хоч і нові, а воду вони пропускали легше, ніж мали б.

— Можливо, я прагну завдати цьому вбивці поразки, бо це все через нього, — сказав капітан. — Якби він не вбив Ґавілара, Тіена не призвали б до війська, а я не вирушив би за ним. Мій брат не загинув би.

— А ти не думаєш, наче Рошон знайшов би інший спосіб поквитатися з твоїм батьком?

Йшлося про градоправителя його рідного містечка — там, в Алеткарі. Здати Тіена в рекрути було з боку Рошона дріб’язковою помстою — способом відплатити Каладіновому батькові-хірургу за те, що медицина виявилася безсилою врятувати сина ясновельможного.

— Він, певне, придумав би щось інше, — визнав Каладін. — Але цей убивця все одно заслуговує смерті.

Решту своїх він почув іще здалеку: їхні голоси, відлунюючи, розлягалися порожнистим дном урвища.

— Я намагаюся пояснити, що ніхто, схоже, не ставить правильних запитань, — долинув голос Сиґзіла з величавим азішським акцентом. — Ми називаємо паршенді дикунами, і кожен твердить, що до зустрічі з алетійською експедицією вони ніколи не стикалися з людьми. Якщо це правда, то якою бурею занесло до них вбивцю-шина? Та ще й не менше ніж Приборкувача сплесків?

Каладін виступив на світло сфер, розкладених сям-там на дні провалля. Відколи він востаннє тут був, його встигли очистити від наносів. Сиґзіл, Скеля й Лопен сиділи на валунах, чекаючи командира.

— Ти хочеш сказати, що насправді Вбивця в білому ніколи не працював на паршенді? — спитав Каладін. — Чи що вони брехали, заявляючи про свою ізольованість?

— Я нічого не хочу сказати, — промовив Сиґзіл, обертаючись до капітана. — Мій наставник учив мене ставити запитання — от я їх і ставлю. У цій історії не сходяться кінці з кінцями. Шини — надзвичайні ксенофоби. Вони рідко полишають свої землі, і ніхто ніколи не бачив, щоб шини ставали найманцями. А тут один із них вештається Рошаром, вбиваючи королів? Сколкозбройцем? Він і тепер працює на паршенді? Якщо так, то чому вони стільки чекали, перш ніж знову нацькувати його на алеті?

— А хіба є різниця, хто його найняв? — спитав Каладін, утягуючи Буресвітло.

— Звісно, що є, — відказав Сиґзіл.

— Чому?

— Бо це запитання, — промовив той таким тоном, неначе образився. — А до того ж з’ясування його справжніх наймачів може дати нам підказку щодо їхньої мети, і ця інформація, бува, допоможе нам завдати йому поразки.

Каладін усміхнувся і спробував збігти вгору стінкою урвища.

Але повалився додолу й, розпластавшись на спині, зітхнув.

Над ним схилилося обличчя Скелі.

— Видовище кумедне, — сказав рогоїд. — Але ти певен, що це взагалі здійсненно?

— Убивця ходив по стелі, — відповів командир.

— А може, він просто робив те саме, що й ми, коли скріплювали предмети за допомогою Буресвітла? — скептично промовив азіш. — Він міг бризнути ним на стелю, а потім підстрибнути й пристати до неї.

— Ні, — заперечив Каладін, випускаючи з вуст Буресвітло. — Він підстрибнув і приземлився на стелю. А потім збіг по стіні й певним чином перемістив нагору княжича Адоліна, який повалився не туди, куди велить земне тяжіння. — Юнак дивився,