Читати книгу - "Пан Ніхто"

— Боюсь, я не маю необхідного товару на такі гроші.

— Коли б ви не мали товару, Вільям не упадав би коло вас. Він не з тих, хто куняє над порожніми яслами.

— Усе ж я краще за Сеймура знаю, що маю у власній голові, — відказую терпляче. — Якщо ваш приятель саме той, кого з себе вдає, то йому потрібна інформація. А в мене немає інформації й на два долари…

— То вигадайте її! — прошепотіла Дороті, не замислюючись. — Коли товаром стають казки, тоді такий брехунець, як ви, — справжній Рокфеллер.

І, щоб дати мені подумати, вона сказала вже вголос:

— Замовте каву й щось безалкогольне, на свій смак… І почекайте мене, будь ласка. Я хочу прийняти душ.

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

І от відшуміла ще одна велика наукова подія. Міжнародний симпозіум з соціології закрився. Делегати почали розходитися із залізобетонного залу засідань, і я хотів зробити те ж саме, перш ніж хтось із знайомих зачепить мене. Однак вислизнути із залу — справа нелегка, оскільки у передчутті близької розлуки більшість присутніх розчулились, і це вилилося в рукостискання, обмін візитними картками й останнє групове фотографування, так що рух у проходах зовсім паралізувався.

— А, містере Коєв! А ми вас шукаємо, — почув я за собою гучний бас Хіггінса. — Ви ж їдете після обіду на екскурсію. Чи не так?

Я забув сказати, що останнім відзначенням історичної події була екскурсія невідомо куди. Мене, звісно, не цікавила мета екскурсії, як і взагалі групові виїзди, тому я поспішив повідомити глухому, що, на жаль…

— Ми також дуже шкодуємо, — відказав містер Хіггінс, маючи на увазі крім себе, ще й містера Беррі, який саме з'явився, пітний і сонний, як завжди.

— Ось вам картка з моєю адресою, — додав містер Кістяк. — Якщо все-таки надумаєте запропонувати щось для видання…

— …І якщо забажаєте погостювати у нас в Штатах, — додав Беррі, подаючи й свою візитку.

— … Напишіть два слова чи просто зателеграфуйте! — докінчив містер Хіггінс.

Пішли палкі рукостискання й дружні поплескування. Сеймур полишив своє делегатське місце й наблизився до нас у розпалі цієї сердечної церемонії. Почекавши, поки ті двоє відійшли, він запитав:

— Що вони пропонували? Гонорар і стипендію?

— Щось таке.

— Наївні, — знизав плечима Сеймур. — Цей тип дурнів все ще вірить, що необережність бути другом Америки можна компенсувати стипендією.

— Ви досить скептично оцінюєте реноме своєї вітчизни.

— Я все оцінюю скептично, навіть батьківщину… як і деяких співвітчизників. — І, змінивши тон, спитав: — По обіді ви, певно, проводжатимете нашу дорогу Дорогі?

— Доведеться.

— На жаль, я не зможу взяти участі у цьому милому торжестві. Але пізніше, якщо хочете, ми могли б побачитися, щоб продовжити нашу вчорашню, так прикро перервану, гулянку.

— Охоче.

Сеймур кивнув мені й зник у натовпі делегатів так швидко, що навіть не вловив виразу полегшення на моєму обличчі.

Те, що я спекався Сеймура, власне, лише побічна причина для полегшення. Головне те, що від сьогодні за мною вже не стежать. Точніше, за мною не ходить шпиг. А в нашу технічну еру це зовсім не означає, що за тобою не стежать взагалі. Але щоб організувати спостереження за допомогою системи невидимих шпигів і складної апаратури, потрібен серйозний привід, якого, сподіваюсь, бракувало в моїй поведінці принаймні до цього часу. Навіть більше. З боку датської поліції моя поведінка мала б дістати оцінку «відмінно»: увесь час я згаюю в безневинних гульбищах, до того ж у товаристві порядних американців.

Отже, йдучи по Вестерброгаде до заздалегідь наміченої мети, я дозволяю собі розкіш повірити у цю видимість й ухвалити, що спостереження за мною припинено. Це надихає мене через три квартали увійти, як додому, в скляні двері імпозантної будівлі й скористатися дзвоником, вмонтованим під сліпучо-полірованою латунною табличкою:

УНІВЕРСАЛ — електронні машини

Невдовзі після побіжної перевірки, під час якої секретарка одержала винятково фальшиві відомості, мене ввели до кабінету самого головного директора.

Головний підвівся з крісла, подав мені руку, ошкірившися в усмішці, й знову сів, неначе боявся, що хтось захопить його місце під час ручкання.

— До ваших послуг, пане… — він подивився на мою візитну картку у себе на столі, — пан Сидаров!

— Зидаров, — поправив я люб'язно. — Наші прізвища важкуваті для вимови.

— Так, так, важкуваті, пане Зидаров, — знову вишкірився головний, але вже коротко, мовби нагадуючи, що ми тут не для посмішок.

— Я, власне, у Копенгагені проїздом до Стокгольма, — пояснюю так само люб'язно, неначе ці подробиці можуть мати якесь значення для «Універсалу». — Маю завдання з'ясувати, коли ви поставите машини, замовлені паном Тодоровим.

— Пробачте, але ми й не збираємось їх поставляти, — відказав директор, вишкірившись утретє.

— Але ж ви прийняли замовлення, і пан Тодоров сплатив вам обумовлений завдаток…

— Пан Тодоров не платив ніякого завдатку, — похитав головою чоловік за столом.

— Тут якесь непорозуміння… — промимрив я. — Ви ж надіслали листа, яким стверджуєте, що виконаєте замовлення згідно із схваленою нами угодою…

— Так. Але через день пан Тодоров прийшов удруге і замість внести завдаток повідомив, що його інститут відмовляється від операції. Ви вважаєте, що була необхідність писати нового листа й повідомляти вашому інститутові про його власну ухвалу?

Питання було задано заради ораторського ефекту, тому я обмежився ухильною відповіддю:

— На жаль, нас неточно інформували…

— Як? Невже пан Тодоров досі не поінформував вас? — напівздивовано, напівіронічно звів брови головний.

— Справа в тому, що він ще не повернувся… і в нас немає ніяких пояснень його вчинку… — сказав я.

Промимривши ще кілька фраз, аби надати пристойнішого вигляду своєму відступові, я попрощався й знову пірнув у датські будні.

«Не маємо відомостей? — говорив я сам собі, йдучи по Вестерброгаде у зворотному напрямку. — Ось вони, ці відомості: утік з грішми. Поклав їх у портфель і втік. Відтепер завдання можна розв'язати і без електронної машини».

Я вже казав, що знаю Тодорова. Може, тільки забув додати, що ніколи не був надто високої думки про цю людину. Але й ніколи не вбачав у ньому можливого зрадника.

Назустріч їхало таксі, і я ледве не проґавив його, замислившись про Тодорова. Зустріч з ним, однак, відкладемо, а саме на день, коли він зволить повідомити свою адресу. Зараз же в мене зустріч із представником іншої статі, точніше, з дамою у рожевому. Сідаю в таксі і їду в «Англетер».

Дама в рожевому сьогодні в зеленому, як і в день нашого знайомства. Спогади. І, як у той перший день, я дозволив собі докинути замість комплімента: