Читати книгу - "Пан Ніхто"

— Вам би слід фати в більярд, Майкле, а не залицятися, — відповіла Дорогі

Наша інтимна розмова точиться в холі «Англетера», а хол в цю обідню пору досить людний.

— Чи не хочете посидіти десь у затишнішому місці?

— Браво, нарешті! — схвально кивнула дама. — Якщо ви надумали вже й ресторан, то скажу, що ви просто невпізнанні.

— Він у сусідньому приміщенні.

Дороті розчаровано скривила губи, але за мить обличчя її просвітліло:

— А це ідея; я мало не поїхала, не довідавшись, як готують в «Англетері».

Обід, як завжди у подібних екстра-закладах, тривав близько двох годин, обставлений багаторазовими ритуалами вручення й прибирання меню, кулінарними консультаціями між дамою й метрдотелем та іншими номерами. Та хоча ці операції відволікали увагу Дороті, вони зовсім не перешкоджали їй підтримувати розмову, не знижуючи темпу. Вона, однак, старанно обминала учорашні теми. Зате я не забув запитати неголосно:

— Чи не вважаєте ви, що Сеймур міг довідатися про наші плани?

— Ні. Якщо ви не зробите дурницю й самі не повідомите його.

— Він міг би довідатися й без моєї допомоги. Наскільки мені відомо, і шепіт записується…

— Не ставайте бранцем страху, Майкле, — усміхнулася жінка. — Ми з вами не настільки підозрілі, щоб комусь треба було прислухатися до нашого шепоту. — Вона кинула поглядом довкола, неначе пересвідчуючись, чи Сеймура справді немає поблизу, а тоді додала: — А я думала, що ви забули мою пропозицію…

________

Пароплав на Мальме відходив аж о шостій вечора, і Дороті вирішила використати вільний час на останні покупки. Вона, слава богу, не запросила мене допомагати їй у полюванні на русалочок і датські герби. Я повернувся до кімнати, кинув піджак на стілець й обрав свою улюблену робочу позу — горизонтальну.

«Гадаю, ти добре знаєш Тодорова», — говорив генерал, коли відряджав мене. Я справді так гадав. А тепер виявилося, що ми обоє помилялися.

Спочатку я знав тільки Маргариту. Але пізніше коло Маргарити став огинатися Тодоров. Він був приятелем чи то її тітки, чи то її дядька, чи щось таке. І прагнув, звісно, стати другом і Маргарити. Це не дратувало мене, може, тому, що я не сприймав його як можливого суперника. За кілька місяців становище змінилося, одначе тоді я сказав собі, що коли жінка надумає втекти, вона зробить це і з Тодоровим, і без Тодорова.

Вперше я зіткнувся з ним на вулиці. Була весна, робочий день скінчився, й ми з Маргаритою йшли Руським бульваром, бо я забіг за нею в університет. Ми саме проминали скверик біля військового клубу, коли назустріч нам з'явився елегантний чоловік західного типу і з болгарським обличчям. Я звернув на нього увагу, бо він дивився на неї більше ніж пильно. Маргарита не виняткова красуня, і в жодному разі не кінозірка, але чомусь чоловіки на вулицях завжди задивлялися на неї. І це не дратувало мене. Хочу сказати, вже не дратувало, бо я давно до цього звик.

Тільки отой болгарський західняк, що йшов назустріч, не тільки пас її очима, а й усміхався. Я вже хотів щось вдіяти, коли Маргарита усміхнулася теж, і обоє зупинилися, привіталися й почали обмінюватися репліками на зразок: «Як поживає такий-то?» і «Що поробляє така-то?».

Оскільки вони обоє порозумілися, а розмова мене не дуже цікавила, я продовжував повільно іти, щоб Маргарита могла мене наздогнати. Через дві хвилини вона порівнялася зі мною, задихана, і замість подякувати мені за тактовність почала за звичкою вичитувати мені:

— Ти просто не можеш не показати свою невихованість.

— Зовсім ні, — заперечив я. — Річ у тому, що ми з тобою по-різному виховані.

— Саме так!

— Я, наприклад, ідучи з тобою, маю смішну звичку знайомити тебе з тим, хто нас зупинить…

— Я також хотіла вас познайомити, але ти ж утік…

— Коли б я знав, що ти готуєш мені такий сюрприз, неодмінно б дочекався кінця розмови…

— Ти неможливий! — зітхнула Маргарита, що на її мові означало капітуляцію.

А потім, неначе й не було суперечки, заходилася пояснювати мені, які зв'язки в Тодорова з її тіткою, який він милий і яку відповідальну посаду займає у зовнішній торгівлі.

За кілька днів щастя усміхнулося й мені, тобто з'явилася нова нагода познайомитися з тією милою людиною. Цього разу я не мав жодної можливості втратити шанс, оскільки він сам запросив нас у гості.

В дужках кажучи, коли і є щось огидніше для мене, крім писання листів, то це гостювання. Тут, однак, відмова виключалася, бо Маргарита розцінила б її як неприязнь, вважай, ревнощі. Але я справді недостатньо симпатизував цій милій людині. Не знаю, чи існує кохання з першого погляду, але для мене неприязнь з першого погляду — факт, й історія з Тодоровим від самого початку була пов'язана саме з цим почуттям, зовсім безпідставним, бо я взагалі не знав його, а коли трохи й узнав, не міг сказати про нього нічого поганого. Єдина характеристика, яку я міг дати, вичерпувала твердження, що він повна протилежність мені.

Отже, ми пішли в гості, й господар справді прийняв нас дуже гостинно і весь час тримався мило, до того мило, що людям, як я, які не люблять багато цукру в каві, стало б млосно.

— Ви можете витерти взуття отут, — зауважив Тодоров, ввівши нас у передпокій, але це було сказано так доброзичливо, наче він дбав не про чистоту квартири, а про чистоту нашого взуття.

Лише після того нас впустили до вітальні. Вітальня, як й інші приміщення, являла справжню перлину декорування й сучасної техніки. Втішений загостреним інтересом Маргарити до інтер'єра, господар одразу заходився пояснювати й наочно демонструвати якості небесно-синього килима на всю підлогу, надсучасних меблів, телевізора, радіоли, магнітофона, комбінованої бібліотечки-бару з вітриною для сувенірів і т. ін., і т. п.

Це дозволило мені спокійно викурити сигарету, сівши на дивані коло вікна. Зовсім спокійно, хоча захоплені Маргаритині вигуки мусили б якраз дратувати мене.

Невдоволена моєю байдужістю, Маргарита, певно, вирішила таки втягнути мене у зливу захоплень, бо під час огляду бібліотечно-буфетно-вітринного гібриду не втрималася від зауваження:

— Дивись, Емілю, який казковий венеціанський кришталь! А ти, стільки подорожуючи, ніколи нічого не привезеш!

— Ви з міністерства закордонних справ? — зважився запитати Тодоров.

— Ні, — відповів я.

Й, оскільки Маргарита мовчала, він одразу ж збагнув, з якого я міністерства. П'єска «Чарівний замок» продовжувалася, але дія пересунулася до спальні, кухні й навіть ванної кімнати Без мене, звичайно.

Маргарита не настільки легковажна, щоб захлинатися від захвату перед якимось холодильником. А коли вже робила це,