Читати книгу - "Пан Ніхто"

На своє виправдання скажу, що навіть у роки юнацької непримиренності я не був принциповим ворогом комфорту, тільки б досягнення його не пов'язувалося з масою інших незручностей. Просто я думав, що нерозумно як відмовлятися від техніки, так і обожнювати її. А Тодоров саме обожнював її і показував свої холодильники й кип'ятильники з такою пихою, наче скарби Лувру.

— Справді, ви чудово все влаштували, — підсумувала Маргарита, коли екскурсія закінчилась й обоє знову повернулися до вітальні.

— Людині, яка не може впорядкувати свою квартиру, важко впорядкувати суспільство, — скромно відказав господар.

— Це ви скажіть Емілеві.

— Вашим фахом, коли я не помиляюсь, є торгівля… — зауважив я, тільки щоб уточнити, в якому саме секторі Тодоров дбає про суспільство.

Але господар, певно, витлумачив моє зауваження інакше, бо ображено промовив:

— Але ж без торгівлі суспільство…

— Облиште! — перебила його Маргарита. — Еміль зневажає усі професії, окрім своєї власної.

Може, тоді я був надто самовпевнений, але це не зашкодило зрозуміти її: я вже почав відставати у змаганні. Тільки змагатися й не думав. Змагатися за жінку однаково образливо й для себе, і для жінки, якій випала роль матеріальної винагороди сумнівної вартості. Або як говорила колись наша наглядачка в сирітському притулку: «Хто буде слухатися, дістане на обід рисову кашку».

— Я поважаю героїчні професії, але не згоден, що героїзм притаманний тільки їм, — сказав Тодоров.

— Даремно турбуєтеся, — відповів я. — Я не маю жодних претензій на героїзм.

— Я не точно висловився. Хочу сказати, що людей, які захищають інтереси батьківщини, значно більше, ніж покликаних до цього службою.

— Правильно, — кивнув я. — До чого ми дійдемо, коли тільки по службі захищатимемо батьківщину…

Цей вияв поступливості з мого боку поліпшив настрій господаря, і він почав викладати економічне значення торгівлі — зовнішньої і внутрішньої — звичайно, у найзагальніших рисах. Взагалі Тодоров говорив зі мною добродушним і дещо повчальним тоном, неначе намагаючись пояснити мені деякі азбучні істини, хоча й без надії на успіх.

— І все ж зовнішня торгівля в усіх відношеннях спокусливіша, — в якийсь момент я насмілився зауважити.

Але Маргарита, відчувши небезпеку, втрутилася:

— Яке розкішне дзеркало!..

— Особливо коли в нього дивитеся ви, — галантно додав господар.

Після того ми перейшли до кави й цукерок.

________

Шоста година. Чорно-білий пароплав хрипко й рішуче заревів, мовби на нього чекає щонайменше трансокеанська подорож, хоча рейс до Мальме триває не довше години. Машини прискорено застукотіли, і корабель поволі відділився від причалу. Дороті стояла на палубі в елегантному морському костюмі у синю й білу смужку, як і годиться для такої морської пригоди. Вона підняла руку в прощальному помаху, і ми з Грейс помахали їй з причалу.

На щастя, пасажирський пароплав невдовзі зник за якимись вантажними суднами, так що наші руки не затерпли од вимахувань.

— Візьмемо таксі? — запитав я секретарку, яка стояла поряд мене, наче мумія.

— Навіщо? Містер Сеймур живе зовсім близько.

Ми пройшли сотню метрів уздовж причалу і звернули на широку тиху вулицю. На протилежному розі височів модерний готель з фасадом із штучного каменю й неоновими літерами «Кодан».

— Яка мертвотна зовнішність… — промовила Грейс.

— Ви ображаєте мій готель, — докірливо зауважив я.

Я переїхав сюди лише годину тому. То правда, що пофарбований олійною фарбою фасад «Англетера» значно біліший, ніж фасад «Кодана». Але платити грубі гроші тільки за колір чи за стиль меблів — не мій звичай.

— Я кажу не про готель, а про склад, — уточнила жінка. Поряд з «Коданом» стояв справді величезний портовий склад похмурого, майже зловісного вигляду, з незліченними вікнами, затуленими іржавими віконницями, з гостроверхими потемнілими баштами.

— Який мертвотний вигляд… — повторила Грейс.

— Не припускав, що ви звертаєте увагу на зовнішність. Секретарка не відповіла, крокуючи своєю рівною й енергійною, майже чоловічою ходою.

— Взагалі ваша зовнішність і поведінка просто суперечать вашому імені, — провадив я, бо наскільки я знав англійську, грейс означає грацію.

— Людина не сама обирає собі ім'я. Ім'я дістається від батьків, а манера триматися — від професії, — сухо зауважила жінка.

— Проте ваша манера триматися властива тим секретаркам, яким давно за п'ятдесят, рівним, наче дошки для прасування, і втішеним своїм поганим травленням.

Грейс і тут промовчала.

— Підозрюю навіть, що окуляри, які ви носите, зовсім вам не потрібні.

— О, вони лише в половину діоптрії, — недбало промовила жінка, уперто дивлячись перед себе.

— Як на мене, вони не мають і чверті діоптрії. — І перш ніж вона встигла заперечити, я додав: — Дивно, як він не примусив вас змінити й ім'я.

Секретарка кинула на мене дещо розгублений погляд, а тоді ніяково пробурмотіла:

— Не розумію, що ви маєте на увазі.

— Власне, — зізнався я, — ви не позбавлені певної привабливості. Але треба дуже придивлятися, щоб це помітити.

— Цікаво, як це ви знайшли час придивлятися до мене, коли були цілком захоплені Дороті.

— При правильній організації можна знайти час на все

— Ви, бачу, зразковий організатор. Ледве провівши колишню приятельку, ви вже влаштовуєте собі нову.

— Ще ні. Пізніше. І, мабуть, у напрямку, про який ви й не думаєте.

Отак, з дружніми кпинами, ми дійшли до квартири Сеймура, що містилась у бельетажі імпозантного старовинного будинку, захованого серед високих дерев. Грейс смикнула ручку дзвінка, що звисала з пащі бронзової лев'ячої голови. Оскільки ж з будинку не долинуло жодного звуку, жінка ще два-три рази спробувала вирвати язик у хижака.

— Дивно… Казав, що чекатиме тут… Нічого. У такому разі почекаємо ми.

Секретарка вийняла з сумочки ключ і відімкнула двері.

— Заходьте, прошу.

Кімнати, через які ми проходили, виглядали нежилими. Щільні оксамитові портьєри на вікнах, старовинні меблі, вкриті білими чохлами, величезні тьмяні, люстри над мармуровими камінами. Коли тут взагалі і жив хто-небудь, то, мабуть, давно вже помер.

— Ваш шеф також живе у досить мертвотній обстановці, — дозволив я собі зауважити, йдучи слідом за Грейс, яка запалювала світло й одчиняла двері.

— Це апартаменти одного нашого знайомого, який весь час подорожує, — пояснила секретарка.

Нарешті ми увійшли до більш обжитої кімнати. Штори на вікнах піднято, меблі без чохлів, на маленькому столику пляшки й чарки, а по дивану розкидано газети. Це був кабінет чи бібліотека: уздовж двох стін аж до стелі стояли полиці, а на полицях вишикувалися книжки у старовинних шкіряних оправах.

— Вип'ємо? — запитала Грейс.

— Охоче.