Читати книгу - "Пан Ніхто"

Вона нашвидку прибрала газети з дивана, однак сама влаштувалась у кріслі й одразу прибрала своєї непорушної пози і безстороннього зосередженого виразу, неначе зібралась стенографувати. Знічев'я я підійшов до столика й налив трохи віскі у високу й ніби чисту склянку. Хотів запропонувати щось і Грейс, але вирішив утриматися, щоб мене знову не звинуватили у залицянні. Тоді закурив сигарету, узяв склянку й собі всівся у крісло. Мій погляд поминув суворе обличчя секретарки й зупинився на вікні, за яким у світлі сірого надвечір'я темніли високі дерева.

— Розлука з коханою, видно, засмутила вас, — нарешті промовила Грейс.

— «Коханою»? Це феномен, не відомий мені.

— О! — вигукнула жінка підкреслено, але не дуже вражено.

— Знаєте, є люди, які не можуть правильно взяти й однієї ноти. А я з тих, хто ніколи не може звідати кохання.

Отже, ви граєте в любов. Це ще огидніше, — відповіла секретарка рівним байдужим голосом.

— Я не граю. Зі мною грають.

— Не припускала, що ви такий беззахисний.

— Скоріше інертний…

Вона подивилася на мене, немов зважуючи мої слова. Я встав, наблизився до неї й простягнув руку до її плеча.

— Сподіваюсь, ви не вчините нічого такого, що зіпсувало б наші добрі взаємини, — тихо промовила Грейс, явно злякана.

Рука моя, яка застигла непорушно, коли жінка здригнулася, потяглася далі до полиці позад Грейс і взяла книжку.

— Не бійтесь, — відповів я, гортаючи книгу. — Я не дозволю нічого такого, що затьмарило б нашу взаємну неприязнь.

— О, моя зовсім помірна, — відповіла жінка. — І стосується вона не так особисто вас, як вашої статі взагалі. Усі чоловіки огидні й, на жаль, необхідні. Але це робить їх ще огиднішими.

— Лакло: «Небезпечні зв'язки», — прочитав я вголос і глянув на гравюру з пікантним сюжетом.

Секретарка встала й ступила до мене.

— «Небезпечні зв'язки»… — повторив я. — Це щось говорить вам?

— Говорить! — відповіла Грейс.

І несподівано, із характерною рвучкістю рухів, обхопила мене за плечі й грубо припала до моїх губ, неначе демонструючи не любов, а ненависть.

І потім так само раптово відсахнулась, і на її обличчі промайнув наче вираз ніяковості за свій вчинок.

________

Королівська бібліотека із уже згадуваною сотнею з гаком мільйонів томів міститься у палаці Крістіансборг. А сам палац — справжній лабіринт дворів, аркад і будівель, де розташовані найрізноманітніші установи.

Серед цього складного ансамблю потемнілих від часу стін і затінених брукованих дворів сад Королівської бібліотеки був приємною й затишною зеленою оазою.

Я відпустив таксі, увійшов у оазу й попростував до центрального корпусу бібліотеки, який швидше нагадував старовинну церкву, ніж науковий заклад. Дивлячись на цю споруду, важко було припустити, що всередині можна знайти літературу новішу, ніж біблія Гутенберга.

Я майже дійшов до дверей святилища, коли почув, як позад мене зупинилася машина і хтось промовив мій власний псевдонім в його англійській формі:

— Майкле!

То, ясна річ, був мій американець з кислим обличчям.

— Вибачте за вчорашнє, — сказав він, вилізаючи з машини, спльовуючи прилиплий до губів недопалок і подаючи руку. — Я зовсім забув про один невідкладний візит і тому запізнився.

Він, очевидно, квапився перемінити тему, бо одразу ж перейшов до проблем бібліотечної справи.

— Каталоги отут, в холі… Гадаю, ви вже орієнтуєтесь.

— Так, — кивнув я. — Я вже був тут.

— Я працюю он там, — вказав Сеймур на ліве крило. — Другий поверх, останній кабінет. Коли закінчите, заходьте, як матимете охоту…

Ми обмінялися люб'язними кивками й розійшлися.

Каталог справді містився у холі святилища, і я навмання відкрив кілька ящичків з написом «Соціологія», щоб зорієнтуватися в обстановці.. Скільки б мільйонів томів не було тут і скільки б відомостей не містилося б в кожному з тих томів, жоден з них, я певен, не містить отого єдиного, яке мені зараз потрібно: адреси Тодорова.

Тому за три хвилини після того, як я увійшов у передні двері, я вже виходив через задні. Опинився в якомусь брукованому дворі, пройшов під високою аркою, перетнув другий поверх — і я вже на вулиці.

— Майдан Ратуші! — зупинив я перше ж таксі.

Віднайти у великому місті людину, яка зробила все, щоб її не знайшли, — ось завдання. Відшукати, не турбуючи довідкові служби і не вдаючись до ризикованих розпитувань, — ось умова для виконання завдання.

При таких розшуках за відправну точку можна брати фах, зв'язки, функції людини в даний момент. Але своїм фахом Тодоров уже не займався, зв'язки віддавна перервані, а його головна функція полягає саме у переховуванні. Отже, лишається єдиний фактор, вартий уваги, — гроші. Навіть віддавши сто тисяч доларів Соколову, Тодоров має ще триста тисяч. А він надто досвідчений і обачний, щоб тримати таку суму в абиякій імпровізованій схованці. Така людина, як він, що звикла мати справу з банками, напевне внесе гроші на рахунок. Погано тільки, що банків і банківських відділень у місті стільки ж, скільки й кафе.

Я відпустив таксі на міській площі й увійшов до ощадної каси. На цю касу я покладав найбільшу надію, бо з ряду причин люди віддають перевагу цій установі перед іншими банками.

— Я хочу внести п'ятсот крон на рахунок пана Тодора, — пояснив я службовцю.

Чиновник підійшов до картотеки, ретельно переглянув картки в одному з ящиків і повернувся:

— Такого клієнта немає.

— Це неможливо!.. — вдавано здивувався я.

Чиновник лише знизав плечима.

Другий банк — з довгого списку, що я його приготував звечора, погортавши телефонний довідник, — містився трохи далі по тій же вулиці.

— Кажете, Тодор? — перепитав чиновник, переглядаючи картки.

— Так, так, Тодор.

— Нема такого.

Сцена повторювалася із незначними відхиленнями ще в шести банках, розташованих у центрі. Властива мені впертість вимагала продовжувати розшук, але годинник показував: годі. Час повертатися й шукати Сеймура. Навіть якщо він давно вже не вірить у мої соціологічні інтереси, я в жодному випадкові не повинен виказати моїх справжніх намірів.

________

Ми сидимо на терасі ресторану й смакуємо мартіні. З одного боку море, з другого — паркова зелень, а посередині відкривається уславлена «Русалочка» на відполірованому хвилями камені, замислено задивлена в далечінь. Наслухавшись рекламного галасу навколо цієї скульптури, людина сподівалася б побачити щось величніше. Але бронзова русалка, виявляється, маленька не тільки за віком, а й за розмірами. Зате натовп біля неї величенький. Правду кажучи, іноземець, мабуть, і не помітив би статуетку, коли б не юрма. Дві дюжини туристів різної статі й віку силкувалися увічнити скульптуру своїми фотоапаратами, а більш вимогливі прагли обезсмертити разом з нею і себе, видряпуючись по постаменту й фамільярно обнімаючи бронзові стегна дівчини, що