Читати книгу - "Лабіринт"

— Вирізали двадцять тисяч людей за один ранок, — із жахом пробурмотів Раймон-Роже. — Як таке може бути?

Проте всі мовчали. Не знайшлося слів, які могли б це пояснити.

Тренкавель підвів голову і ще раз поглянув на музику.

— П’єр де Мюрв’єль, ти бачив те, чого не мав би бачити ніхто. Ти також виявив велику мужність і сміливість, принісши нам цю новину. Каркассона в боргу перед тобою, і я сам простежу, щоб тебе гарно винагородили за це. — Віконт зробив паузу. — Та перш аніж відпустити тебе, хочу запитати ще дещо. Мій дядько, граф Тулузький, також брав участь у плюндруванні міста?

— Гадаю, що ні, пане. Ходили чутки, ніби ваш дядько весь час залишався у французькому таборі.

Віконт Тренкавель глянув на Пелетьє.

— Ну, зрештою, бодай щось.

— А коли ти добирався до Каркассони, то зустрів кого-небудь дорогою? — запитав Пелетьє. — Чи розповів комусь про таку страшну різанину? Чи поширилася ця новина?

— Не знаю, Messire. Я намагався триматись якнайдалі від головного шляху, прямуючи старими манівцями через міжгір’я Ляґрасс. Але я не зустрів жодного солдата.

Віконт поглянув на своїх консулів, чи не виникло у них часом якихось запитань, але ніхто не зронив ані словечка.

— Дуже добре, — нарешті промовив віконт, обертаючись знову до музики, — можеш бути вільним. Ще раз дякуємо тобі.

Щойно де Мюрв’єля вивели з кімнати, Тренкавель повернувся до Пелетьє.

— Чому ми не отримали жодної звістки? Мабуть, ці голодранці вважають, що ми не почуємо про це анічогісінько. З моменту розправи минуло чотири дні.

— Якщо розповідь де Мюрв’єля є правдивою, тоді хто ж міг принести нам цю новину, — похмуро відповів Кабаре.

— Хай навіть так, — відмахнувся від його зауваги Тренкавель. — Негайно відправте наших нових посланців — стільки, скільки можемо вислати. Ми мусимо знати, чи військо ще залишається в Без’єрі, чи вже направляється сюди. Їхня перемога надасть їм упевненості та прискорить рух до мети.

Усі вклонилися, коли віконт устав.

— Наказую консулам розіслати цю недобру звістку по всьому Ціутату, — сказав Тренкавель до Пелетьє, — а я піду до каплиці Сен Марі. Пришли туди також мою дружину.

Підіймаючись сходами у житлову частину замку, Пелетьє почувався так, неначе його ноги закуто в залізо. Здавалося, ніби навколо його грудей наклали тугу пов’язку чи просто щільно зв’язали тасьмою так, що він не міг вільно дихати.

Алаїс чекала батька біля дверей.

— Ти приніс Книгу, тату? — запитала вона палко. Однак побачивши вираз його обличчя, Алаїс зупинилася. — Що таке? Щось сталося?

— Я не був у Сен Назері, Filha. Є новини, — промовив Пелетьє, важко сідаючи на стілець.

— Які новини? — в її питанні відчувався жах.

— Без’єр захоплено, — промовив Пелетьє, — три чи чотири дні тому. Ніхто не вижив.

Алаїс опустилася на лавку.

— Усі мертві? — перепитала вона, охоплена жахом. — Жінки і діти також?

— Ми стоїмо на самому порозі загибелі, — раптом сказав Пелетьє. — Якщо вони могли так жорстоко покарати невинних...

— Що тепер буде? — поцікавилась Алаїс, сідаючи ближче до батька.

Уперше відтоді, як він її пам’ятав, Пелетьє відчув страх у голосі своєї доньки.

— Нині ми можемо тільки сидіти і чекати, — промовив він.

Пелетьє радше усвідомлював, аніж відчував її уривчасте дихання.

— Утім, це не вплине на те, про що ми домовилися? — обережно перепитала Алаїс. — Ти ж дозволиш мені перевезти Трилогію у безпечне місце?

— Ситуація змінилася.

З її обличчя він ясно бачив, наскільки рішуче налаштована Алаїс.

— З усією моєю повагою, Paire, зараз маємо ще більше причин поїхати. Якщо ми цього не зробимо, то Книги застрягнуть у Ціутаті. Ти ж не бажаєш цього? — Алаїс замовкла, але батько не відповів. — Зрештою ти, Симеон та Есклармонд офірували собою, усі роки переховуючи, зберігаючи Книги не задля того, щоб зараз покинути їх напризволяще.