Читати книгу - "Диво"

підведеться і піде на ложе, не подав їй руки, як то, може б, належало, а зсунувся до неї якось незграбно, боком; сп’яніння від цілоденної гульби, видно, давалося взнаки, з коротким, нетерплячим схлипом він навалився на Ірину, і вже не були вони князем і княгинею, не було в ній нічого від холодної загадкової королівни; підхоплені лютою пожадливістю тілесною, вмить стали вони звичайними людьми, смертними й грішними, і потонули в темних солодощах, забувши про всі справи світу. Коли ж згодом Ярослав знов, як тоді, з сіней, взяв жону з підлоги, незграбно й невміло, відніс її на ложе і при хисткому світлі свічок па мить зазирнув у її пронизливо-прозорі очі, гарячою ненавистю вдарило йому в серце, він стиснув їй руки, аж вона застогнала, і цього вже стало задосить для нього, вік відчув себе бодай трохи відомщеним, одійшов у темряву, подалі від ложа, став спиною до жони, сказав глухо:

– Чому не ціла?

– Бо дорога далека, – відповіла вона відразу, мовби ждала такого запитання.

Ярослав відчув себе ураженим ще більше. Виходить, вона їхала до нього і не ждала навіть зустрічі з своїм майбутнім мужем, не пошанувала його ніяк.

– То як це? – допитувався він, хоч і знав, що про це не слід більше говорити.

– До тебе далеко… не далеко – довго. – Вона, видно, плуталася в словах, і він нарешті збагнув, що йдеться про давніші часи, коли вона ще й не чула, може, про нього і коли, отже, він не мав і не міг мати над нею жодної влади. Та й сам тоді хіба вже зберігав себе в неторканості?

– Чи у вас королі б’ють своїх жон? – спробував перевести розмову трохи на жарт, але Ірина потрактувала його запитання всерйоз.

– Хто дужчий, той того і б’є, – сказала вона, не ворушачись, з цілковитим відчуттям вищості над князем, який першу шлюбну ніч розмінював на таку дріб’язкову розмову. – Жони у нас теж сильні. Вибирають у нас теж не завсігди чоловіки. Буває так, а буває й інакше.

– Тебе вибрав я, – твердо сказав Ярослав, дякуючи богові, що сповивав його темнощами.

– Схотіла я поїхати до тебе, от і маєш мене тут. А послати ніхто не зміг мене.

Він знав тепер точно: житимуть вони в постійній ворожнечі, ніхто не поступиться ні в чому, тільки й переваги його було в князюванні (де ще воно?) та в мужській своїй силі, хоч ні над тілом її, ні над духом володарювати не вдасться. Це відкриття глибоко вразило Ярослава, він би не хотів мати в себе під боком людини, яка зберігала свою особистість і жила б незалежно від його волі, неприступна й насторожена. Але що міг удіяти?

– Іду на Київ, і ти зі мною теж, – сказав він, намагаючись бодай чимось дошкулити їй.

– Вельми кортить мені подивитися на Київ, багато чула про цей город, скальди складають пісні про нього.

– Не дивитися йдемо – князювати, – нагадав Ярослав, хоч якось не мав певності в цьому наміру після сьогоднішнього вечора, коли все йому вислизало з-під ніг.

– Тому й приїхала до тебе, – посміхнулася холодно Інгігерда, – вірю в тебе, знаю, що будеш князем у Києві.

– Віриш? – Ярослав не втримався, вийшов з темряви, сполохані тіні заметалися позад нього, свічі хапливо обіймали йому лице теплими долонями променів. – Знаєш?

– А так. – Вона посміхалася незносно й погордливо, він ненавидів її за ту посмішку, якби на її місці була якась інша жінка, може, задушив би її, розтерзав, знищив, але перед собою мав власну жону, княгиню Ірину, яка, ще й не ставши, власне, як слід навіть княгинею новгородською, вже з певністю говорить про стіл київський. Сп’яніння знов нахлинуло на Ярослава, заточуючись, він підійшов до ложа, рвучко схилився над Іриною, з палкою жорстокістю впився губами в її уста, забив їй віддих, вона глухо застогнала, важко повернулася всім своїм великим тілом, щоб вирватися від нього, але Ярослав обхопив її руками, бо відступати вже не мав куди; відкрилося йому вмить, що нічого не даватиметься легко йому в руки, може, все життя доведеться боротися отак з усім на світі, починаючи від рідного батька і рідної жони, аж до найзапекліших ворогів, бо й що таке життя людське, як не змагання й невпинне боріння з темними силами, з гріховними пристрастями, з власною слабістю, з дурощами, з надмірною довірливістю?

Зранку, після святої служби в церкві й роздавання милостині убогим, звелів Ярослав поряд з тим предовгим столом понад Волховом поставити ще стільки столів, скільки треба, щоб умістилися всі бажаючі, і весільна учта продовжилася вже по-новому; тепер князь бенкетував з усім Новгородом і був любий серцю новгородців, і жона його дивилася на князя вже не такими пронизливо-холодними очима, було в них очікування, і настороженість теж була; Ярослав ждав ще бодай найменшого знака лякливості в тих очах, але ще, мабуть, не наспів час для того, не могла впокоритися Ірина так швидко й легко, зате люд новгородський прихилився серцем до свого князя, і в безладному гаморі то там, то там давалося почути окремі вигуки:

– А поб’ємо киян з нашим князем!

– Куноємців надутих!

– Здирців наддніпрянських!

– Меча тримати не вміють!

– Торбохвати!

Коснятин зичливим ухом прислухався до тих погуків, ішов туди, підіймав чару за здоров’я князя, за успіхи київської виправи, за Новгород Великий, а сам на думці мав передовсім самого себе, і зухвалість його непогамованих намірів підносилася до розмірів небувалих. Князі завжди люблять оточувати себе людьми смирними, які б легко піддавалися їхнім бажанням, ні в чому не перечили. Такими найчастіше є невігласи. Коснятин же вважав, що перевищує Ярослава у всьому, виказував позірну смиренність і слухняність, а тим часом повертав князя у вигідному для себе напрямку. Відступати тому вже не було куди, та якби й запрагнув відступу, то посадник подбав, щоб відрізати й останню стежку, пославши варягів нагінці за Глібом. Як упаде на Ярослава провина за братове вбивство, тоді єдине для того спасіння: добувати київський стіл,