Читати книгу - "Диригент, Долорес Редондо"

Кілька секунд Дюпре мовчки дивився на нього.

— Ваша правда, Булле, — відповів він. — Ось чому я віддам їм дівчаток.

72. Четвертий день

Новий Орлеан, Луїзіана

Четвер, 1 вересня 2005 р.

Повернутися до Нового Орлеана виявилося легше, ніж виїхати з міста, хоча маршрут вийшов не таким точним. Вони вибиралися через Західний берег, перетнувши Міссісіпі навпроти Байвотер. Аби дістатися площі Джексона, необхідно було йти пішки у східному напрямку. Часом їм доводилося підніматися віадуками, а часом іти вбрід, по шию у воді, причому дороги ставали дедалі гіршими. Відчуття після повернення були вкрай неприємними: приблизно так почуваються люди, які прокидаються від кошмару, а потім знову засинають і бачать ще страшніший сон.

Ключова відмінність між містом, яке Амая покинула, і містом, куди вона повернулася з боліт, полягала в атмосфері безнадійності.

У перший день після проходження Катріни люди перебували в шоковому стані. Недовірливі погляди, розгублені вигуки, зачудування масштабами лиха й нищівною силою природи... Упродовж тієї ночі рівень води збільшився, тож наступного ранку всі очікували нових бід. Приголомшеність неймовірними подіями була безмежною, адже ніхто не виключав можливості ще жахливіших катаклізмів. Історія ще не добігла кінця, тож передбачити майбутнє було важко.

На третій день не сталося нічого надзвичайного — все повторилося. Здавалося, вода досягла максимального рівня. Звісно, існувала ймовірність прориву ще однієї дамби, але це мало що змінило би. Найгірше вже сталося. Вісімдесят відсотків з майже п’ятисот квадратних миль суші, де розташовувався Новий Орлеан, виявилися затопленими. Світла й проточної води не було; всі крамниці зачинилися. У місті, де температура піднімалася до тридцяти трьох градусів удень і не опускалася нижче двадцяти восьми вночі, не працював жоден кондиціонер. У багатьох районах вода дісталася другого поверху будівель, найменший рівень був до коліна.

Саме третій день викликав загальний розпач. Старі й діти зомлівали від спеки. Геть виснажені, вони падали на високих мостах після того, як цілих три доби голодували й не випили жодної краплі води. Допомога не надходила, хоча згідно зі скупою інформацією, що переходила з вуст у вуста й нібито повідомлялася тими небагатьма щасливчиками, які мали радіоприймач із батарейками, рятувальники вже виїхали. Добової відсутності на болотах виявилося достатньо, аби агенти побачили зовсім інше місто. На четвертий день новоорлеанці втратили розум.

Початковий відчай змінився абсолютною зневірою: з одного боку, ніхто не хотів помирати, а з другого — всі змирилися зі своєю долею.

Амая, Джонсон та Шарбу крокували віадуком. Була п’ята година дня, але пекуче сонце нічим не відрізнялося від полуденного. На тлі цього світлого, радісного царства місто смерділо лайном, брудом і смертю. Найскладніше їм було осмислити той факт, що за якихось кілька миль звідси літаки вирушали до інших країн точно за розкладом, що ведучі вечірніх новин наносили грим перед етером, що якісь люди приймали душ або займалися сексом.

Удалині зміїлися струмені диму численних пожеж, які, на переконання деяких «віщунів», влаштовували навмисно, хоча логічні міркування підводили до висновку, що займання виникало внаслідок пошкодження трубопроводів, спричиненого зсувом зруйнованих будівель. У новому звукопорядку шелест гарячого бризу, що лагідно торкався водної поверхні, час від часу перекривався відлунням одного або кількох пострілів. Подейкували, що дехто з місцевих озброївся гвинтівками, бажаючи захистити своє майно від мародерів. Крім того, ширилися поголоси про організовані банди, що патрулювали місто, проголосивши себе новою владою і наділивши повноваженнями судити й страчувати кого завгодно («месники» здебільшого розстрілювали невинних). Звичайно, йшлося про непідтверджені чутки: не було жодного способу перевірити, чи відповідали всі ці історії дійсності або їх вигадали ті, хто нетямився зі страху.

Четвертий день став вирішальним. Якщо перші дві доби потерпілі реагували на лихо однаково, впадаючи в ступор, то за останні години маса містян поділилася, наче ракова клітина, на дві жахливі половини: тих, хто втратив надію, і тих, хто втратив надію і на додачу сповнився люті.

Перші скупчилися обабіч мостів мовчазними групами й навіть не ворушилися, прагнучи зберігати сили якомога довше. Вони ледве підняли голову, коли новоприбульці пройшли повз них. Нікому не хотілося шукати відповіді на запитання, що мали провідне значення у перші години, впродовж яких усі просили питну воду, сухий одяг, основні ліки. Наразі їхні запаси вичерпалися. Один чоловік — власник транзистора й кількох батарейок — припав вухом до пристрою, силкуючись щось розчути.

— Завтра приїде президент. По радіо передали, — повідомив він.

— Вчора й позавчора вони казали те саме, — заперечила якась жінка.

— Весь час повторюють, що допомога ось-ось надійде, — мовив чоловік, імітуючи інтонацію диктора.

— Мабуть, вони збилися з дороги й відправили її до Канади. Буря минула чотири дні тому, а сюди ніхто не приїхав.

Коли трійця проминала вулиці, дехто піднімав голову і попереджав, що проходу немає, що ця дорога — як і більшість новоорлеанських доріг після проходження Катріни — вела в нікуди.

Друга група, що зустрілася на їхньому шляху, вирізнялася шумною, скандальною поведінкою. Вони кричали й улюлюкали, перетворивши їх на об’єкт злості, що дозволяв виплеснути розчарування.

— І де ж ваша допомога? — верещали ті бідолахи, побачивши поліцейські значки.

— Ви кинули нас на вірну смерть, але ми так просто не здамося, ми ще живі! — репетувала одна з жінок під схвальні вигуки товаришів.

— Брате, — зверталися вони до Шарбу, — куди ти йдеш? Залишайся зі своїми. Роззирнися довкола. Ти бачиш тут бодай одне біле обличчя?

— Ніякої допомоги не буде! Наша люба країна знайшла спосіб знищити нас! — заволав якийсь чоловік.

Шарбу позирнув на Амаю.

— Вони мають рацію, — мовив він. — Кілька терористів врізаються у Всесвітній торговий центр, і вся країна у жалобі. Якщо ж ціле місто, повне темношкірих мешканців, піде під воду, кому яке діло? Чи можна уявити, що влада не надіслала би допомогу за чотири дні після обвалу веж-близнюків?

Амая кивнула.

— Таке неможливо уявити.

Також їм зустрічалися інші групи — нечисленні, але не менш дивні. Такі собі безстрашні мандрівники. Серед них були жінки з немовлятами на руках. Худезні чоловіки, що штовхали візки зі всякою всячиною. Старі з голим, червоним від сонячних опіків торсом, які хиталися у різні боки, але вперто тягли свої торби з весільними світлинами. Усі вони ледве волочили ноги й зупинялися лише для того, щоби