Читати книгу - "Щиголь"

— Кого, наприклад?

— Ну, — він стенув плечима, — когось такого, як моя двоюрідна сестра Лідія. Ця жінка може продати воду утопленику.

— А ти йому скажи. Я знаю, він хоче когось найняти.

Гриша цинічно засміявся.

— Лідію? Працювати в цьому болоті? Ти зрозумій — Лідія продає золото, «ролекси», діаманти зі Сьєрра-Леоне. Виїздить із дому в автомобілі «лінкольн». На ній штани з білої шкіри… соболі до самих п’ят… нігті ось такі завдовжки. Така жінка не стане сидіти цілий день серед купи мотлоху, пилюки та сміття.

Він зупинив машину й вимкнув мотор. Ми зупинилися перед масивною попелясто-сірою будівлею на пустельному місці поблизу води: порожні майданчики, автосервіси — в такі місця кіношні гангстери полюбляють завозити хлопця, якого хочуть убити.

— Лідія — баба сексуальна, — сказав він замислено. — Довгі ноги, цицьки, вродливе обличчя. Жадібна до життя. Але на таку справу не треба брати когось такого яскравого, як вона.

— Кого ж тоді?

— Когось такого, як Велті. Він був такий невинний, ти пам’ятаєш? Як учений. Або священик. Він був дідусем кожному. Але водночас надзвичайно спритним бізнесменом. Умів бути приязним, гарним другом для будь-кого, але коли покупець починав цілком йому довіряти й думати, що той запропонує йому найнижчу ціну, тут він і здобував свою вигоду, ха! Отакою і є торгівля, мажоре! За законами цього смердючого світу.

Ми подзвонили й увійшли до будівлі. Усередині був стіл, за яким сидів самотній італієць і читав газету. Поки Гриша розписувався в журналі, я читав буклет біля вітрини, на якій пропонувалися різні види пузирчастої плівки та пакувальної стрічки:

«АРІСТОН» — СКЛАД ДЛЯ ТВОРІВ МИСТЕЦТВА

ІДЕАЛЬНІ УМОВИ ЗБЕРІГАННЯ

ГЕРМЕТИЗАЦІЯ ДЛЯ ЗАХИСТУ ВІД ПОЖЕЖ

КЛІМАТИЧНИЙ КОНТРОЛЬ

ЦІЛОДОБОВА ОХОРОНА

НЕДОТОРКАННІСТЬ — ЯКІСТЬ — БЕЗПЕКА

ПРИЙМАЄМО НА ЗБЕРЕЖЕННЯ ВСІ ВИДИ МИСТЕЦЬКИХ ТВОРІВ

НАДІЙНО ЗБЕРІГАЄМО ВАШІ ЦІННОСТІ З 1968 РОКУ

Крім італійця за столом адміністратора, на складі нікого не було. Ми завантажили службовий ліфт, приклали магнітну картку доступу, ввели код і піднялися на шостий поверх. Подолавши один безликий коридор, ми звернули в інший із вмонтованими у стелю камерами й одноманітними пронумерованими дверима, Прохід D, Прохід E, безвіконні стіни «Зірки Смерті»[131], що, здавалося, тяглися в нескінченність, як у підземному військовому архіві або колумбарії якогось футуристичного кладовища.

Гобі мав один із найбільших складів — крізь його подвійні двері можна було провести вантажівку.

— Нам сюди, — сказав Гриша, застромивши ключ у замкову шпарину й відчинивши двері, що металево заскреготіли. — Ти тільки поглянь, скільки лайна він тут зберігає.

Приміщення було так напхане меблями та іншими речами (лампами, книжками, порцеляною, маленькими виробами з бронзи, старими сумками фірми «Б. Олтман», у яких були складені газети й запліснявіле взуття), що, кинувши на все це спантеличений погляд, я хотів вийти звідси й зачинити двері, наче ми вдерлися в дім до щойно померлого старого лахмітника.

— Він за це платить по дві штуки на місяць, — похмуро промовив Гриша, коли ми розгорнули набивний матеріал, яким були обгорнуті стільці, та обережно поклали їх на стіл із вишневого дерева. — Двадцять чотири тисячі доларів на рік! Він би краще використовував ці гроші, щоб прикурювати сигарети, ніж витрачав їх на оплату цього мотлоху.

— А що це за маленькі схованки? — деякі з дверцят були розміром не більші, ніж віка скринь.

— Люди божевільні, — сказав Гриша поблажливо. — За закапелки розмірами з багажник автомобіля вони готові платити по кількасот баксів на місяць.

— Я хотів запитати, — я не знав, як поставити це запитання, — що утримує людей від зберігання тут заборонених речей?

— Заборонених? — Гриша витер піт із лоба брудним носовичком, а тоді заліз собі під комір і витер його там. — Що ти маєш на увазі, зброю?

— Наприклад. Або вкрадені речі.

— Що їх утримує? Я тобі скажу. Ніщо не втримує. Заховай що-небудь тут, і ніхто його не знайде, хіба що тебе кокнуть або запхають у тюрягу і ти не зможеш платити за зберігання. Дев’яносто відсотків із того барахла, що тут зберігається, — це старі фотографії дітей і всіляке сміття з бабусиного горища. Але знаєш, якби ці стіни могли говорити, то, мабуть, ти знайшов би тут мільйони доларів, якби знав, де шукати. Усі види таємниць. Зброя, коштовності, трупи вбитих людей — неймовірні речі. Тут… — Він із грюкотом захряснув двері і став смикати за засувку. — Допоможи мені з цією хріновиною. Я ненавиджу це місце, о Господи, ненавиджу його, як смерть. — Він показав рукою на стерильний нескінченний коридор. — Усе тут зачинене, запечатане, усе відгороджене від життя. Щоразу коли я сюди приходжу, мені важко дихати. Гірше, ніж у паскудній бібліотеці.

VII

Того вечора я взяв «Жовті сторінки» з кухні Гобі, приніс їх до своєї кімнати й став переглядати розділ «Зберігання: твори образотворчого мистецтва». Були десятки місць на Мангеттені та в інших кварталах, деякі детально повідомляли про свої послуги: у білих рукавичках ваші речі доправляють від ваших дверей до наших! Мультяшний дворецький подавав на срібній таці візитну картку: «БЛІНҐЕН І ТАРКВЕЛЛ, З 1928 РОКУ. Цілком приватно й конфіденційно надаємо сучасні складські приміщення для широкого кола фізичних і юридичних осіб». «АртТех», «Спадщина», «Ваш архів». «Об’єкти мають обладнання гідротермального контролю. Ми додержуємося температурних вимог ААМ (Американської асоціації музеїв), згідно з якими в приміщенні підтримується температура 70 градусів за Фаренгейтом[132] і 50 % відносної вологості».

Але все це було надто складно. Я зовсім не хотів привертати увагу до того факту, що маю намір зберігати твір мистецтва. Я потребував чогось надійного й непримітного. Одна з найбільших і найпопулярніших мереж мала двадцять відділень на Мангеттені — серед них одне на Східній Шістдесятій, біля річки, по сусідству з моїм колишнім будинком, лише за кілька вулиць від того місця, де жили ми з матір’ю. «Сховище перебуває під цілодобовим контролем нашого центрального управління, обладнане останніми досягненнями в боротьбі проти диму й вогню».

Гобі щось гукав мені з коридору.

— Що там? — хрипко запитав я невпевненим і гучним голосом, закладаючи палець у телефонний довідник.

— Прийшла Мойра. Хочеш із нами, з’їмо по гамбургеру?

«Із нами» означало до таверни «Білий кінь».

— Звучить привабливо, зараз біжу.

Я знову зазирнув до реклами в «Жовтих сторінках». «Зберігайте в нас свої речі для літнього відпочинку! Ми надамо вам зручне приміщення для вашого спортивного спорядження та спорядження для хобі»! Умови в них