Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 3"

— Звідси мораль, — відповів полковник, — не будуй собі вілли чи церкви і не наймай Джотто малювати фрески, коли та церква стоїть за вісімсот ярдів від мосту.

— Я так і знав, пане полковнику, що тут теж має бути своя мораль, — сказав шофер.

Вони поминули зруйновану віллу і виїхали на прямий шлях, обсаджений вербами; в рівчаках досі стояла темна вода, а на полях росли шовковиці. Попереду їхав велосипедист і читав газету, тримаючи її обома руками.

— Коли літають важкі бомбардувальники — інша мораль: відступи на цілу милю, — сказав шофер. — Правда, пане полковнику?

— А якщо керовані снаряди, то й на всі двісті п'ятдесят, — додав полковник. — Посигнальте-но велосипедистові!

Шофер посигналив, і той з'їхав на узбіччя, навіть не глянувши на них і не доторкнувшись до керма. Коли вони проїздили мимо, полковник висунувся, щоб подивитись, яку велосипедист читає газету, та заголовка не було видно.

— Як на мене, то тепер узагалі не варто споруджувати пишних будинків та церков і наймати отого — як ви його назвали?

— Джотто. Але це міг би бути й П'єро делла Франческа або Мантенья. І навіть Мікеланджело.

— Ви, певне, добре знаєте всіх отих малярів, пане полковнику?

Тепер вони їхали прямим відтинком дороги і, надолужуючи час, мчали з такою швидкістю, що селянські хати набігали одна на одну, зливались у суцільну смугу, і можна було розгледіти лише те, що видніло далеко попереду й рухалося назустріч. За боковим склом тяглася одноманітна холодна рівнина. «Не скажу, щоб я дуже любив швидку їзду, — думав полковник. — Брейгель був би невартий доброго слова, якби йому довелося спостерігати натуру з машини, що мчить на шаленій швидкості».

— Малярів? — перепитав він. — Ні, Бернхеме, я знаю про них небагато.

— Моє прізвище Джексон, пане полковнику. Бернхем поїхав відпочивати в Кортіну. Чудове місце, пане полковнику.

— Мене зраджує пам'ять. Пробачте, Джексоне. Так, місце там чудове. Годують добре. Пристойний догляд. І ніхто до тебе не чіпляється.

— Авжеж, пане полковнику, — погодився Джексон. — А я спитав вас про малярів через отих мадонн. Мені якось теж схотілося поглянути на картини, і я пішов до найбільшого музею у Флоренції.

— Уффіці чи Пітті?

— А біс його зна. Найбільший з усіх. Дивився я, дивився, аж поки мене не занудило від тих мадонн. Мабуть, той, хто погано розуміється на мистецтві, тільки їх і бачить, аж йому всю душу вивертає. Ви ж, певно, помітили, як усі тут схибнулися на своїх bambini [146], і чим менше у них їжі, тим більше bambini, а їм усе мало! Отож я й думаю, що їхні малярі теж дуже любили bambini. Не знаю, чи саме ті, що ви назвали, та байдуже, ви вже поправте мене, коли я щось наплутаю. Але здається мені, що всі оці мадонни, на яких я надивився доволі, чи, точніше сказати, всі ці малярі, що малювали самих мадонн… всі вони тільки й думали що про bambini… не знаю, чи зрозумієте ви мене…

— Не забувайте, що їм доводилося малювати лише на релігійні сюжети.

— Воно-то так, пане полковнику. Отже, ви поділяєте мою думку?

— Та, мабуть. Хоч усе тут багато складніше.

— Зрозуміло, пане полковнику. Думка моя ще не остаточна.

— У вас є й інші погляди на мистецтво?

— Ні, пане полковнику. Я додумався тільки до того, як було діло з тими bambini. Але чого б мені хотілося, — то це щоб хтось змалював оту гірську красу навколо Кортіни.

— Тіціан родом з тих країв, — мовив полковник. — Принаймні так вважають. Я спускався в долину і бачив будинок, де він, за переказом, з'явився на світ.

— Те місце чогось варте, пане полковнику?

— Не дуже.

— Ну що ж, коли він малював оті гори, — а там такі скелі кольору вечірньої заграви, сосни, навкруги сніг та гостроверхі шпилі…

— Campanili,— сказав полковник. — Такі, як он перед нами в Чеджії. Дзвіниці.

— Ну що ж, коли він гарно намалював ті місця, я залюбки купив би в нього дві-три картини…

— Він чудово малював жінок, — сказав полковник.

— Коли б я, скажімо, тримав шинок, чи корчму, чи заїзд, то в мене знайшлося б місце і для жінки, — відповів шофер. — Але боронь боже привезти таку картину додому: моя стара з'їсть мене живцем! Навіть кісток не залишить.

— Ви могли б подарувати картину вашому музею.

— Господи, та що там є у тому музеї? Наконечники для стріл, бойові убори з пір'я, ножі знімати скальпи, скальпи, скам'янілі риби, люлька миру, фотографія Пожирача Печінки Джонстона та ще шкіра одного пройдисвіта, — його спершу повісили, а потім якийсь лікар здер із нього шкіру. Картина з жінкою там зовсім ні до чого.

— Бачите campanile по той бік рівнини? — спитав полковник. — Я покажу вам місце, де ми воювали, коли я був хлопчиськом.

— Ви й тут воювали, пане полковнику?

— Так, — відповів полковник.

— А в кого був тоді Трієст?

— У німців. Тобто у австрійців.

— А ми його в них відібрали?

— Лише потім, коли скінчилась війна.

— А чиї були Флоренція і Рим?

— Наші.

— Ну, то ви ще дешево відбулися.

— «Пане полковнику», — лагідно додав полковник.

— Пробачте, пане полковнику, — похопився шофер. — Я був у тридцять шостій дивізії, пане полковнику.

— Я бачив у вас нашивку.

— Я саме згадав Рапідо, пане полковнику, і зовсім не хотів бути нечемним чи образити вас.

— Вірю, — сказав полковник. — Ви просто згадали Рапідо. Але затямте, Джексоне, що в кожного, хто довго воював, було своє Рапідо, і то не одне.

— Ну, з мене досить і одного, пане полковнику.

Машина в'їхала у привітне містечко Сан-Дона-ді-П'яве. Його заново відбудували, але від цього воно не стало потворнішим за перше-ліпше містечко Центрального Заходу США. «Воно таке квітуче, — думав полковник. — А от Фоссальта, трохи вище по річці,— така злиденна й похмура. Невже вона так і не відродилася після першої світової війни? Та я ж не бачив її до бомбардування, — подумав він. — Місто сильно обстрілювали перед великим наступом п'ятнадцятого червня тисяча дев'ятсот вісімнадцятого року. А потім і ми гатили по ньому, коли відбивали у ворога». Він пригадав, як почалася атака, — від Монастьє, через Форначе. Цього похмурого зимового дня він пригадав події того літа.

Кілька тижнів тому він проїздив через Фоссальту і ходив на те місце на березі річки, де його поранило. Те місце неважко було знайти — тут річка робила коліно; там, де колись стояли важкі кулемети, вирва поросла густою травою. Кози чи