Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 3"
- Жанр: 💙 Сучасна проза
- Автор: Ернест Міллер Хемінгуей
- 418
- 0
- 26.04.22
У третьому томі вміщено роман «По кому подзвін» про боротьбу іспанського народу проти фашизму та твори 50-х років — оповідання, повість «Старий і море», та роман «За річкою, в затінку дерев».
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
ПО КОМУ ПОДЗВІН
РОМАН
Немає людини, що була б як острів, сама по собі, кожна людина — грудка землі, часточка суходолу; і якщо море змиє хоч би скалку материка, поменшає Європа, і те саме буде, якщо змиє мис, або оселю друга твого, а чи твою власну; від смерті кожної людини малію і я, бо я єдиний з усім людством; тому ніколи не питай, по кому подзвін — по тобі.
Джон Донн
FOR WHOM THE BELL TOLLS
1940
Переклав Map Пінчевський
Друге видання перекладу.
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
Він лежав у лісі, на встеленій брунатною глицею землі, спершись підборіддям на схрещені руки, а високо над ним у верховітті сосон шумів вітер. Схил гори в цьому місці був положистий, але нижче обривався круто, і видно було чорний асфальт шосе, що вилося ущелиною. Обіч шосе текла річка, а ген далі він бачив тартак на її березі і струмінь води, що, переливаючись через греблю, білів під гарячим сонцем.
— Це той самий тартак? — спитав він.
— Той самий.
— Щось не пригадую його.
— Бо його збудували вже після того, як ти побував тут. Старий тартак стоїть далі — ще нижче в ущелині.
Він розгорнув на землі військову карту й почав уважно розглядати її. Старий дивився через його плече. Це був присадкуватий, кремезний дід у чорній селянській блузі й сірих штанях із грубої, цупкої тканини, взутий у сандалі на мотузяній підошві. Він іще відсапувався після крутого підйому, а його рука лежала на одному з двох важких рюкзаків, які вони несли.
— Отже, мосту звідси не видно?
— Ні,— відповів старий. — Ущелина тут широченька, і річка тиха. А от нижче, де шлях звертає в ліс, буде глибоке урвище…
— Пам'ятаю.
— Через те урвище й перекинуто міст.
— А де в них пости?
— Один он у тому тартаку.
Молодик, що вивчав місцевість, витяг бінокль із кишені злинялої фланелевої сорочки кольору хакі, протер хусточкою скельця і покрутив обідки — поки не вирізнилася дощана стіна тартака; він побачив дерев'яну лавку біля дверей, величезну купу тирси за повіткою, де стояла циркулярка, і частину лісоспуску на протилежному схилі — лотоки, по яких спускали згори колоди. В бінокль поверхня річки була ясна і гладенька, і видно було, як над вигином водоспаду вітер здіймає дрібні бризки.
— Вартового немає.
— З комина йде дим. — сказав старий. — На шворці висить білизна.
— Це я помітив, але ніде не видно вартового.
— Може, він сховався в затінку, — пояснив старий. — Там тепер дуже пече. Сидить, мабуть, у холодку по той бік, от нам його й не видно.
— Можливо. А де другий пост?
— Нижче, за мостом. У хижці шляхового сторожа, на п'ятому кілометрі від перевалу.
— Скільки їх тут? — Він показав на тартак.
— Певно, четверо солдатів і капрал.
— А внизу?
— Більше. Я довідаюся.
— А на мосту?
— Завжди двоє. По одному з кожного боку.
— Нам потрібні будуть люди, — сказав молодик. — Скільки ти можеш зібрати?
— Та скільки завгодно, — відповів старий. — Тут, у горах, тепер багато людей.
— Скільки?
— Чоловік сто, а то й більше. Але вони тримаються маленькими загонами. Скільки тобі треба?
— Я скажу, коли оглянемо міст.
— Ти зразу хочеш його оглянути?
— Ні. Спершу поведи мене туди, де можна сховати вибухівку. Схованка повинна бути дуже надійна і по змозі недалеко від мосту, не більше як за півгодини ходу.
— Це неважко, — мовив старий. — Від того місця, куди ми йдемо, можна спуститися навпростець до самого мосту. А от поки вилізеш туди, то добряче попрієш. Ти не голодний?
— Голодний, — сказав молодий. — Але поїмо потім. Як тебе звуть? Я забув. — Він подумав, що це погана ознака — забути ім’я старого.
— Ансельмо, — відповів старий. — Мене звуть Ансельмо, я з Барко-де-Авіла. Дай-но я завдам тобі на плечі мішок.
Молодий — він був високий, худорлявий, з вигорілим білявим волоссям, з обвітреним засмаглим обличчям, у злинялій фланелевій сорочці, в селянських штанях і сандалях на мотузяній підошві — нахилився, узявся за ремінну лямку й одним махом закинув важкий рюкзак за плечі. Потім просунув руку під другу лямку й поправив рюкзак, щоб вага його рівномірно лягла на всю спину. Змокла під рюкзаком сорочка не встигла висохнути.
— Я готовий, — сказав він. — Як ми підемо?
— Вгору, — відповів Ансельмо.
Зігнувшись під вагою рюкзаків, обливаючись потом, вони рушили схилом, порослим сосняком. Молодий не бачив стежки, але вони йшли весь час угору, беручи трохи вбік, потім перебрели неглибокий струмок, і старий, не зупиняючись, поліз просто вгору, понад кам'янистим руслом. Схил став крутіший, і йти було ще важче; нарешті попереду виросла зовсім прямовисна гранітна скеля, з якої струмок зривався вниз; тут старий зупинився і зачекав на свого супутника.
— Ну, як ти?
— Добре, — відповів молодий. Він обливався потом, і м'язи в нього на ногах посіпувалися від натуги.
— Зажди мене тут. Я піду попереджу їх. З такою ношею нам стрілянина ні до чого.
— Так, навіть холостими, — сказав молодий. — А далеко ще?
— Ні, вже зовсім близько. Як тебе звуть?
— Роберто. — Молодий зняв рюкзак із плечей і обережно поставив його між двома каменями біля струмка.
— Ну, то зажди мене тут, Роберто, я вернуся по тебе.
— Гаразд. Але скажи мені, до мосту треба спускатися цією самою дорогою?
— Ні. Туди ми підемо іншою. Коротшою і не такою крутою.
— Я не хотів би залишати оце-о надто далеко від мосту.
— А ти подивишся. Як не сподобається, знайдемо інше місце.
— Гаразд, — сказав молодий.
Сівши коло рюкзаків, він стежив, як старий лізе на скелю. Лізти на неї було неважко, старий спритно, майже наосліп знаходив зручні виступи, і молодий зрозумів, що той уже не раз бував тут. Але ті, до кого він ішов, намагалися не залишати слідів: ніякої стежки не було видно.
Молодого — його звали Роберт Джордан — мучив голод, і на душі в нього було тривожно. Йому не раз доводилося терпіти голод, але тривожився він не часто, бо нехтував усякою небезпекою, а до того ж із власного досвіду знав, як легко в цій країні пересуватися у ворожому тилу. З добрим провідником це було так само легко, як пробиратися через лінію фронту. Важко тільки від думок про те, що буде з тобою, як тебе впіймають, — і від необхідності вирішувати, кому можна довіряти. Людям, з якими ти робиш спільну справу, треба довіряти —
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Твори в 4-х томах. Том 3», після закриття браузера.