Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра"

Незабаром, під кінець літа, коли ми висідали у Дувілі з потяга, притьмарене млою сонце вискалювалося вже лишень червоним кружалом на однотонному бузковому небі. Великий супокій сходить увечері на ці щетинисті солончакові поля і манить силу парижан, здебільшого малярів, літникувати в Дувілі, а що ввечері тут вогко, то вони рано-вранці залазять у свої маленькі шале. У деяких вікнах уже блимали вогники. Лише дві-три корови, мукаючи, дивилися на море, а інші більше цікавилися людьми, спрямовуючи свою увагу на коляси. Лише один-єдиний маляр, поставивши мольберт на згірку, ще працював, намагаючись віддати цілковиту тишу і м’яке світло. Може, о цій порі, коли люди розійшлися вже домів, корови правили йому за несвідому й само-охотну модель, бо їхня задума і сирітство посилювали глибоке враження супокою, яким дихав захід сонця. Ця особлива тональність не втратила свого чару і трохи згодом, восени, коли дні покоротшали і ми їхали потемки. Якщо я блукав по обіді, мені доводилося вертатись, аби переодягтися не пізніше як о п’ятій годині, коли кругляве й червоне сонце, сідаючи, вже сягало середини кривого свічада — колись такого ненависного для мене, — і, ніби який грецький вогонь, запалювало море у шибках усіх моїх книжкових шаф. Вдягаючи смокінг, я якимись чорнокнижниць-кими порухами воскрешав у собі колишнє я, бадьоре й легковажне, будячи в собі ту людину, яка їздила обідати до Рівбеля з Сен-Лу, а одного вечора сподівалася повезти мадемуазель де Стер-мар’ю обідати на лісовий острів, і несамохіть курникав той самий мотивчик, що й тоді; і лише з пісеньки я впізнавав того принагідного співака, який заводив її, бо не знав жодної іншої. Уперше я заспівав її, як закохався в Альбертину і мені здавалося, що ми так і не познайомимося. Згодом — у Парижі, коли розкохав її, і за кілька днів потому, коли вона вперше стала моєю. Нині я співав те саме, покохавши її наново, співав, лаштуючись їхати з нею обідати, на превеликий жаль директора готелю, який боявся, що я виберуся від нього і переїду до Ла-Распельєр: він доводив мені, що, за чутками, там лютує лихоманка, спричинена Бекськи-ми болотами та «стічними» водами. Я радів з цього розмаїття мого життя, яке розвивалося у трьох площинах; до того ж коли на якийсь час знову робишся собою колишнім, тобто не схожим на того, ким ти вже давно зробився, вражливість, не притерта звичкою, дістає від найменшого зудару з надвірнім світом такі сильні відчуття, що перед ними блякне все попереднє, і ми через їхню гостроту чіпляємося за них із мимовільним запалом пияка. Ми вже поночі сідали до омнібусу чи до коляси і вирушали на підміський вокзал. На станції голова суду казав нам: «Як, ви їдете до Ла-Распельєр? Отакої! Ну й нахаба ця пані Вердюрен; приневолювати потемки пхатися годину потягом ради якогось обіду! А потім плуганитися від неї о десятій вечора, коли струже такий вітрюган! І все знічев’я, як бачу», — додав він, затираючи руки. Звичайно, голова різав нам це в очі, дійнятий тим, що його не покликано, а ще тому, що його гріло якесь утішне почуття, знайоме тим, хто «заклопотаний» якоюсь справою, бодай і дурною, хто «не має часу» на те, що роблять інші.

Чи ж дивина, що людина, яка складає звіти, підсумовує цифри, відповідає на ділові листи, стежить за біржовим курсом, кажучи вам ущипливо: «Знічев’я ви можете собі це дозволити», проймається приємним почуттям своєї вищости. Але ця вищість виявилася б у неї так само гордівливо і навіть ще гордівливіше (бо, зрештою, і заклопотані люди ходять на проханий обід), якби ви розважалися тим, що писали «Гамлета» чи бодай читали його. І тут «заклопотані» люди виявляють короткозорість. Бо некорисливі культурні запити, які хтось при них намагається вдовольнити і які здаються їм кумедними вередами нероби, в їхньому власному фахові висувають у перші лави людей, навряд чи здібніших за них, магістратів чи адміністраторів, але таких удатливих кар’єристів, що «заклопотані» схиляють перед ними голови, приказуючи: «Мабуть, це людина дуже освічена, непересічна особистість». А надто голові суду було невтямки, що ла-распельєрські обіди мене вабили тим, що, за його ж таки слушними словами, ради них я відбував «цілі мандрівки», ще любіші мені через те, що не були для мене самоціллю, що мандрівки самі собою мене не тішили — втіха пов’язувалася зі сподіваним збіговиськом, але залежно від атмосфери вона могла так чи інакше змінюватися. Тепер панувала вже темрява, коли я з теплого готелю, що став мені за домашнє вогнище, потрапляв укупі з Альбертиною до вагона, де ліхтарний відблиск на шибці попереджав на зупинках дихавичного потяга, що під’їжджаємо до станції. Не розчувши її назви, яку вигукнув кондуктор, я, боячись проґавити Коттара, відчиняв дверцята, але замість «вірних» до вагона вдиралися вітер, дощ і холод. Я бачив у тьмі лани, чув море, ми стояли серед гуляй-поля. Перш ніж пристати до «ядерця», Альбертина розглядала себе в люстерку, діставши його з золотого несесера. Під час перших візит, коли пані Вердюрен проводила Альбертину нагору до своєї туалетної, аби та причепурилася перед обідом, я відчував, як усередині цього глибокого супокою, який панував у мені останнім часом, нараз тенькала тривога та ревнощі через те, що я мусив розлучитися з Альбертиною на сходах, і, очікуючи її в вітальні, де збирався кланчик, і дивуючись, що там може так довго робити моя приятелька, я неабияк потерпав, аж якось не витримав і назавтра, спитавши в пана де Шарлюса, які несесери найгожіші, замовив у Картьє телеграфом несесер, який тепер так тішив і Альбертину, і мене. Для мене він був запорукою спокою і дбайливого Альбертининого ставлення до мене. Бо вона, певна річ, здогадалася, що мені не до вподоби її затримки у пані Вердюрен, і нині чепурилася в вагоні.

Серед «вірних» пані Вердюрен найвірнішим завсідником ув останні місяці був пан де Шарлюс. Регулярно, тричі на тиждень, пасажири, з’юрмлені в почекальні чи на західному пероні Донсьєра, бачили, як проходив дебелий чолов’яга, білоголовий, чорновусий, з наквацяними губами, причому помада наприкінці сезону впадала в очі