Читати книгу - "Коли кулі співали, Роман Миколайович Коваль"

Життєва стежка Юрія обірвалася 27 вересня 1946 року, скоріше за все, у Міттенвальді чи Нюрнберзі. А Галина продовжувала чекати свого чоловіка…

«Я чекала на Юрка два роки, сподіваючись, що він з’явиться, аж поки втратила надію, — писала вона. — Я змогла лише раз поїхати до Авсбургу й мала довгу розмову з Карлом — головою американської служби безпеки. В ході розмови я відчула, що вони знають, що сталося з Юрком, і зробила з того висновок, що його заарештовано. Повернувшись додому, я звернулася до місцевого відділу безпеки, домагаючись звільнення Юрка, чи слідства, чи прямо потвердження того факту. Голова того відділу відразу ж потелефонував до Авсбургу і звідти дістав заперечливу відповідь. Досі пам’ятаю, як він кричав… що я ображаю їхню установу такими заявами. Перекладачем при цій розмові був мій знайомий із табору… Він живе тепер у Детройті. Рік чи два тому (тобто на початку 1990-х років. — Ред.) він написав мені листа і… розказав, що він знав про вбивство Юрка ще тоді, в 1946 році. Його кликали не раз бути перекладачем до тієї установи, і він… довідався про знищення Юрка, але з нього взяли присягу, що він нікому про це не розкаже. Я написала до нього досить неприємного листа, виливши всю гіркоту пережитого тоді болю і здивування, що в нього не знайшлося хоч дрібки людяності, щоб мене якимсь способом поінформувати. Більше я не одержала від нього листа…»

Юрка не залишили в спокої і після смерті. Деякі «діячі» продовжували «натхненно» паплюжити його ім’я. Хоча… Насправді коли хтось наважується ганьбити героя, то насамперед ганьбить себе.

Але ні смерть, ні брехні не зупинили Юрія Горліса-Горського — він продовжував і продовжує йти в життя своїми книжками.

1948 року в Новому Ульмі перевидано «Ave, diсtator!», а «Холодний Яр» — 1961 року в Нью-Йорку, 1967 року у Лондоні та в 1992-му і 1994 роках у Львові. А «Отаман Хмара» з’явився 1973 року у Нью-Йорку. Там же 1977 року знову побачила світ книга «У ворожому таборі».

Юрій Горліс-Горський продовжував жити і в легендах. Наш з Іваном Гнатюком приятель політв’язень Кузьма Дасів із Борислава розповідав, як в одній із давніх комуністичних брошурок прочитав, що 1956 року з території Австрії та ФРН до Угорщини на допомогу «угорській контрреволюції» проникали українські «контрреволюціонери», і серед них — Горліс-Горський, який став радником мадярського генерала Кішбарнака.

Ця легенда своєрідно підтверджує визнання ворогом значимості вічного повстанця. І фраза чекіста Галіцкого, адресована отаманові Хмарі з однойменної книги, стосується також й автора — Юрія Горліса-Горського: «Коли б на ваших руках не було нашої крові, то ви не являли би для нас ніякої цінності».

Справді на руках автора роману «Холодний Яр» Юрія Горліса-Горського була кров катів українського народу. І це піднімає вагу його слова!

13 жовтня 1996 року багаторічний лісничий Холодного Яру Олександр Найда, який відновив для нащадків Холодноярський ліс (після Другої світової він становив лише 3 % від загальної площі лісів початку ХХ століття), розповів мені, що оті 44 примірники двотомника «Холодний Яр», які Юрій Горліс-Горський подарував селянам Мельників, Медведівки та інших сіл 1942 року, КҐБ вишукував і вилучав до шістдесятих років! А людей, у яких знаходили цю книгу, трактували як неблагонадійних з усіма сумними наслідками. Виявляється, до 1970-х років (принаймні до 1974 року) в структурі місцевого КҐБ існував «уполномоченный по Холодному Яру»!

Ось який страх був у окупантів перед Холодний Яром!..

І ось 2006 року історичний роман Горліса-Горського перевидано в Самостійній Україні. Хочеться вірити, що і нині, як колись, у 1930-ті роки, ця книга виховає тисячі героїв, котрі здобудуть-таки Українську Україну, в ім’я якої творив, боровся і загинув великий українець Юрій Городянин-Лісовський.

Іван Полтавець-Остряниця відіграв важливу роль у житті багатьох українців. Один із них, Каленик Лепикаш, зустрівся з ним у Петроградській школі броньових автомобілів у червні 1917 року. Полтавець, згадував Каленик, аж палав вогнем любові до козацької історії українського народу. Він захоплено розповідав про козацтво і казав, «що настав час стати нам на ноги і відділитись від Москви». «Його розмови вплинули на мене, — писав Лисюк-Лепикаш, — і я став сам почувати себе козаком».[911]

Полтавець-Остряниця залучив Каленика до Петроградського відділу Вільного козацтва. Невдовзі підбив його й інших відчайдухів взяти участь у нальоті на Історичний музей із метою відібрати стародавні козацькі прапори, а заодно і козацьку зброю. Експропріація українських скарбів відбулася успішно…

Напевно, активна діяльність петроградських вільних козаків була не до шмиги прихильникам «єдиного революційного фронту». Тож довелося невдовзі підполковнику Полтавцю-Остряниці тікати з Петрограда до Києва і творити збройну силу українського народу тут. Зокрема, взявся він за підготовку Першого з’їзду Вільного козацтва.

Полтавець-Остряниця належав до кола тих, хто завдяки своїм здібностям і творчій любові до України був здатний впливати на хід історії. Про цих небагатьох, «натхненних огнем любові до… історії українського народу», писав у своїх спогадах вільний козак Демид Гулай: «Ці одиниці — підполковник Іван Полтавець-Остряниця… підпоручник Міхновський… ветеринарний лікар Луценко і суддя Сергій Шелухін… та десятки інших… Не дивлячись на те, що вони в питаннях ідеологічного характеру були самітні, почали вони посилено стукатись у серця українців».[912]

Демид Гулай, змальовуючи невиразне українське національне лице