Читати книгу - "Танок драконів"

— Я вже перемагала юнкайців. І знову переможу. Тільки де? Як?

— Хочете вийти з ними на бій? — хрипким від недовіри голосом поцікавився Гирявий.— Це дурість. Мури у нас вищі й товщі, ніж в Астапорі, й захисники наші хоробріші. Юнкайцям так легко цього міста не взяти.

— Ми не повинні їм дозволити нас оточити,— не погодився сер Баристан.— Їхнє військо — мішанка. Работоргівці — не солдати. Якщо заскочимо їх зненацька...

— Навряд чи вдасться,— сказав Гирявий.— Юнкайці мають у місті багато друзів. І все знатимуть.

— Армію якої чисельності ми зможемо зібрати? — запитала Дані.

— Недостатньої, прошу королівського вибачення,— відповів Брунатний Бен Плам.— А що каже Нагарис? Якщо ми зібралися битися, нам потрібні штормокруки.

— Дааріо досі на завданні...— («О боги, що я накоїла? Я погнала його на смерть?»).— Бене, мушу послати ваших середніх синів на розвідку. Слід знати, де ворог, з якою швидкістю рухається, яка в нього чисельність і розташування.

— Нам потрібна провізія. І свіжі коні.

— Певна річ. Про це подбає сер Баристан.

Брунатний Бен пошкріб підборіддя.

— Може, декого вдасться перетягнути на наш бік. Якщо ваша світлість виділить декілька мішків золота й коштовного каміння... щоб капітани просто відчули смак, так би мовити... і тоді — хтозна?

— Підкупити їх? А чом би й ні? — мовила Дані. Такі речі відбуваються серед вільнонайманців у Спірних землях повсякчас, знала вона.— Так, це дуже добре. Резначе, подбайте про це. А коли середні сини виїдуть з міста, замкніть брами і подвойте варту на мурах.

— Буде зроблено, ваша препишносте,— сказав Резнак мо Резнак.— А що з астапорцями?

«З моїми дітьми...»

— Вони йдуть сюди в пошуках допомоги. Підтримки й захисту. Ми не можемо від них відвернутися.

— Ваша світлосте,— нахмурився сер Баристан,— на своєму віку я бачив, як різачка знищувала цілі армії, якщо її не зупинити вчасно. Сенешаль має рацію. Ми не можемо пустити астапорців у Мірін.

Дані безпомічно глянула на нього. Добре, що дракони не плачуть.

— Як скажете. Потримаємо їх з того боку мурів, поки це... це прокляття не минеться. Поставте на захід від міста, біля річки, для них табір. Поділимося харчами, наскільки зможемо. Можливо, вдасться розділити хворих і здорових.

Усі дивилися на неї.

— Мені двічі повторювати? Ідіть виконуйте мої накази.

Дані підвелася і, проминувши Брунатного Бена, рушила сходами у солодку самоту своєї тераси.

Мірін від Астапора відділяють дві тисячі льє, однак Дані здалося, що на південному заході небо темніше — брудне й імлисте від диму, який стоїть над присмертним Червоним містом. «З крові й цегли — Астапор, з крові й цегли — люди,— зринув у голові старий віршик.— В прах і попіл Астапор, в прах і попіл люди». Дані силкувалася пригадати Іроїне обличчя, але риси небіжчиці розпливалися, як дим.

Коли Данерис нарешті відвернулася, біля неї стояв сер Баристан, захищаючись від вечірньої прохолоди білим плащем.

— Зможемо ми дати бій? — запитала Дані.

— Люди коли завгодно можуть дати бій, ваша світлосте. Спитайте краще, чи маємо ми шанси перемогти. Вмирати легко, а от перемагати важче. Ваші вільновідпущеники — недовчені й не нюхали крові. Ваші перекупні мечі колись служили вашим ворогам, а якщо людина раз стала перекинчиком, то легко стане знову. У вас два дракони, яких ви не здатні контролювати, а третій, можливо, вже взагалі втрачений. За межами цих мурів єдині ваші друзі — лазаряни, а вони не люблять воювати.

— Але у нас міцні мури.

— Не міцніші, ніж були тоді, коли їх узяли в облогу ми. А зараз разом з нами за цими мурами сини гарпії. Ще й велике панство — і ті, кого ви не повбивали, і діти тих, кого повбивали.

— Знаю,— зітхнула королева.— То що порадите, сер?

— Битися,— сказав сер Баристан.— Мірін перенаселений і переповнений голодними ротами, і в місті у вас забагато ворогів. Боюся, довгої облоги нам не витримати. Дозвольте мені стріти ворога, який прийде на північ, на обраному мною полі бою.

— Стріти ворога,— луною підхопила вона,— з військом вільновідпущеників, що, як ви кажете, недовчені й не нюхали крові.

— Всі ми колись не нюхали крові, ваша світлосте. Незаплямовані допоможуть їм загартуватися. Було б у мене п’ятсот лицарів...

— Або п’ять. Якщо я віддам незаплямованих вам, то утримувати Мірін зі мною лишаться тільки бронзові бестії.

Оскільки сер Баристан нічого не заперечив, Дані заплющила очі. «Боги,— молилася вона,— ви забрали хала Дрого, сонце-й-місяць мій. Ви забрали нашого доблесного сина ще до того, як він зробив свій перший подих. Молю вас: допоможіть мені тепер. Дайте мені мудрості роздивитися шлях попереду й сили зробити все, щоб уберегти своїх дітей».

Боги не відповідали.

Знову розплющивши очі, Данерис Таргарієн мовила:

— Я не можу боротися з двома ворогами — зовні та всередині. Якщо я хочу втримати Мірін, за мною повинно стояти місто. Ціле місто. Мені потрібен... потрібен...

Вона не могла цього вимовити.

— Ваша світлосте? — лагідно перепитав сер Баристан.

«Королева належить не собі, а своєму народові».

— Мені потрібен Гіздар зо Лорак.

Мелісандра

У Мелісандриних покоях ніколи не бувало по-справжньому темно.

На підвіконнях горіли три лойові свічки, розганяючи жахіття ночі. Ще чотири тріпотіли біля ліжка — по дві з боків. У коминку день і ніч підтримувався вогонь. Перший урок, який мав засвоїти той, хто хотів служити Мелісандрі, це в жодному разі не дозволяти вогню згаснути.

Червона жриця, склепивши повіки, проказала молитву, а потім знову розплющила очі й обернулася до коминка. «Ще раз». Слід переконатися. Чимало жерців і жриць до неї пропало через облудні видіння: вони бачили у вогні те, що хотіли бачити, а не те, що послав Цар світла. Станіс — король, який несе на плечах долю світла, відроджений Азор Агай — іде на південь назустріч небезпеці. Р’глор обов’язково дозволить Мелісандрі побачити, що на нього очікує. «Покажи мені Станіса, Царю,— молилася вона.— Покажи свого короля, своє знаряддя».

Перед очима танцювали видіння — золоті й шарлатні, вони мерехтіли, набували форми, танули й мінилися — образи химерні, жаскі й вабливі. Вона знову