Читати книгу - "Примарний Хлопець, Джонатан Страуд"

—Ні. Я взагалі не знаю, хто їх викликав. Можливо, Барнс... — увесь цей час Локвуд пильно спостерігав за мною, а тепер запитав: — 3 тобою все гаразд, Люсі?  

— Так, так...  

Він налякав мене. Все попливло перед моїми очима. На одну- єдину мить замість живого Локвуда. що сидів за столом і відрізав собі скибку «дуже корисного» сиру, розрекламованого Голлі. з’явилось видиво з підземелля зі скривавленим блідим обличчям...  

Я моргнула, проганяючи це видиво. То була підробка! Я знала це. Знала, що це брехня, бо бачила, як справжній Локвуд розтяв Двійника своєю рапірою так само акуратно, як зараз ріже сир.  

Та остаточно позбутись цього страху мені ніяк не вдавалось.  

«Я   показую тобі твоє майбутнє. Це все зробила ти...»  

— Візьми шматочок пармської шинки, Люсі, — запропонувала Голлі. — Вона так смакує Локвудові. Тобі треба підживитись. ти сидиш така бліда...  

— Е-е... звичайно. Дякую.  

А ми з Голлі? Останнім часом ми з нею розмовляли підкреслено ввічливо. Навіть могли комусь видатись приятельками. Та насправді все було не так. Ми досі ледве терпіли одна одну. Мене, скажімо, дратувала звичка Голлі змахувати зі стола крихти біля моєї тарілки тоді, коли я ще їм. А вона, гадаю, була не в захваті від моєї (цілком безневинної) звички вибалушувати очі й зітхати щоразу, коли Голлі зробить щось надміру старанно чи витончено. Так, це була «холодна війна», однак тепер вона не загрожувала перерости у відверту сварку. Можливо, тому, що тоді — в магазині Ейкмерів — ми вже висловили одна одній усе, що хотіли. А може, в нас просто не залишилося сил на сварки.  

— До речі, про Залу кістяків, — мовив Джордж, відсуваючи тарілку з хлібними крихтами. — Завдяки н   ашій    вельмишановній «скатертині мислення» я хочу дещо показати вам.  

Перед Джорджем була його схема — різнобарвна, помережана нерозбірливими написами. Уявіть собі квадрат із колом усередині, а всередині кола — дев’ять старанно поставлених крапок. Просто в центрі схеми намальоване ще одне коло — маленьке, заштриховане чорним, з кількома тонкими лініями, що розходяться від нього, наче зламані спиці у велосипедному колесі. З одного краю кола видніла велика червона пляма.  

Джордж розгладив скатертину:  

— Це моя схема зали кістяків. Я накреслив її за вимірами, які ми зробили тоді разом з Фло. Люсі й Локвуд мали рацію: в цій залі нещодавно були живі люди, що займались вельми химерною справою. Погляньте, як лежать кістяки! їх відсунуто з центру зали до меж майже ідеального кола. Я знаю, що спочатку ці кістяки лежали не так. бо знайшов у середині зали окремі уламки кісток. Отже, хтось старанно відсунув їх. Очистивши середину зали, ці невідомі поставили колом дев’ять свічок і запалили їх: на місцях, де стояли свічки, залишились воскові краплини. Потім щось відбулося в самому центрі зали — отут. — він показав на маленьке заштриховане коло. — Це опік від ектоплазми. Я дослідив його якнайуваж- ніше. Кам’яні плити тут були холодніші, ніж за межами цього маленького кола. Цей опік нагадує мені інші місця, де до нас проривалося щось із потойбічного світу.  

Джордж не став нагадувати, що такий самий опік є і в нашому будинку на матраці в покинутій кімнаті на другому поверсі...  

— Цікаво, — мовив Локвуд. — А що це за моторошна червона пляма?  

— Це я ляпнув варенням за сніданком... —Джордж поправив на носі окуляри. — Краще погляньте сюди, — він показав на лінії, що розходились із центру. — Ці лінії позначають місця, де на підлозі є подряпини. І подряпини, до речі,   дуже    химерні.  

— Може, це від кістяків, коли їх відсували? — припустив Локвуд.  

— Можливо. Але мені це радше нагадує сліди від якихось металевих предметів, — він реготнув. — Пам’ятаєш, Локвуде, як я тяг через нашу контору ланцюги і подряпав ними під тогу?  

Локвуд насупився:  

— Так... Ти й досі не полакував ті подряпини.  

— А знаєш, що це нагадує