Читати книгу - "Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт"

Упродовж двох минулих днів земляни простували висохлим річищем якоїсь безіменної прадавньої ріки, що сягало цілої милі завширшки й звивалося поміж пагорбами, які за еони відшаровування перетворилися на невеличкі височини. Дорогою золотошукачам не траплялося нічого, крім пошерхлих валунів, ріні та дрібного іржавого піску. Дотепер у небесах над ними панували безвітря та безрух, і ніщо не ворушилося на річковому дні, всіяному каменями, на яких не збереглося навіть мертвих лишайників. Зловісний стовп зоорта, що, крутячись і розростаючись, поступово наближався до них, був першою ознакою пожвавлення, яку вони побачили в тому безживному краї. 

Підганяючи своїх вортлапів стрекалами із залізними вістрями, за допомогою яких лише й можна було домогтись якогось пришвидшення руху від цих вайлуватих чудовиськ, земляни попрямували до поміченого Чиверсом входу в печеру. Печера була розташована десь за третину милі від них, високо в товщі похилого берега. 

Золотошукачі ще не встигли дістатися підніжжя прадавнього берегового схилу, а зоорт уже затьмарив сонце, і вони просувалися вперед, наче крізь лиховісний присмерк, забарвлений у колір засохлої крові. Вортлапи, заперечливо ревучи своїми неземними голосами, почали спинатися спадистим берегом, прикметним низкою більш або менш рівних східців, що позначали повільне зменшення рівня води, яка колись його омивала. Щойно земляни підійшли до входу, стовп піску, здіймаючись дедалі вище та грізно вируючи, дістався протилежного берега. 

Каверна зяяла у помережаному залізними прожилками скелястому схилі невисокої кручі. Вхід був захаращений кучугурами іржі і стертого на порох темного базальту, але місця цілком вистачило, щоб земляни та їхні нав’ючені тварини могли пройти досередини. Внутрішній простір оповивала важка, неначе зіткана з чорної павутини, темрява. Троє землян не могли скласти уявлення про розміри печери, аж поки Беллман, зрештою, не дістав із тюка зі своїми пожитками електричного ліхтарика та не спрямував його допитливий промінь у навколишні тіні. 

Ліхтарик прислужився лише для того, щоб вихопити з пітьми початок печерної камери, що мала невизначені розміри і тяглася у протилежний від них бік, занурюючись у ніч. Підлога цієї камери була гладко вилизана, немовби відполірована щезлими водами. 

Аж ось налетів зоорт, і вхід печери поринув у темряву. Вуха дослідників сповнилися химерними завиваннями, що скидалися на стогони збентежених демонів; землян обвіяло дрібними, немов атоми, частинками піску, і ті жалили їм долоні та обличчя, неначе розтертий на порох адамант. 

— Буря триватиме щонайменше пів години, — озвався Беллман. — Може, зайдемо глибше у печеру? Навряд чи ми знайдемо там щось надто цікаве чи цінне, але за оглядинами хоч якось згаємо час. А може, натрапимо на кілька фіолетових рубінів або бурштиново-жовтих сапфірів, які часом виявляють у таких-от пустельних кавернах. Ви теж обоє візьміть свої ліхтарики, будете присвічувати на стіни та долівку. 

Його побратими визнали цю пропозицію вартою того, щоб на неї пристати. Вортлапи, які у своїй лускатій броні були цілковито нечутливими до дошкульного буревію, що жбурляв у них піском, залишилися коло самого входу. Чиверс, Беллман і Маспік рушили далі печерою, що ставала дедалі ширшою, і промені їхніх ліхтарів проривали загуслий морок, який за всі попередні цикли, мабуть, ніколи не стикався зі світлом. Іржаві долівка і стіни не повертали ані відблиску, ані іскри від світла ліхтарів, яке на них вигравало. Підлога печери полого спускалася вниз, а обабіч її стіни на висоті шести-семи футів позначила смугами вода. Очевидно, в давноминулі еони ця каверна була каналом, яким струменіло якесь підземне відгалуження річки. Печера була чисто виметена — ніякого детриту, й скидалася на внутрішній простір якогось циклопічного водогону, що міг сягати чогось на кшталт Ереба в надрах Марса. 

Жоден із трьох шукачів пригод не був наділений надміром уяви чи схильний до нервозності, однак усіх їх опосіли досить незвичайні думки. Їм видавалося, що час від часу з-за гобелена таємничої тиші до них долинав якийсь ледь чутний шепіт, подібний до зітхання морів, які плюскотіли десь у неосяжних глибинах планети. До тутешнього повітря домішувалась якась легка й непевна вільгість, а на своїх обличчях земляни відчували майже невловний протяг. Та найдивнішим з усього був натяк на якийсь безіменний запах, що нагадував водночас сморід звіриних лігвищ і своєрідний дух марсіанських осель. 

— Як гадаєте, тут є щось живе? — запитав Маспік, з підозрою принюхуючись до повітря. 

— Навряд, — зі звичайною своєю лаконічністю відрізав Беллман. — Навіть дикі вортлапи оминають Чор стороною. 

— Але ж у повітрі явно відчувається вологість, — правив своєї Маспік. — Це означає, що десь тут є вода; а там, де є вода, може бути і життя — і, либонь, небезпечного ґатунку. 

— Маємо револьвери, — нагадав Беллман. — Але я сумніваюся, що в них виникне потреба — якщо, звісно, ми не зустрінемо якихось суперників-золотошукачів із Землі, — цинічно додав він. 

— Послухайте-но, — пролунав напівшепіт Чиверса. — Хлопці, ви нічого не чуєте? 

Усі троє зупинилися. Десь у мороці попереду почувсь якийсь протяглий, складний і непевний звук, що бентежив слух поєднанням несумісних елементів. У ньому лунало різке шарудіння та деренчання, немовби кам’яною поверхнею волочили шматок металу; водночас той звук чимось нагадував цмакання незчисленної кількості велетенських вологих ротів. Невдовзі звук віддалився й завмер десь далеко внизу. 

— Це вельми дивно, — дещо неохоче визнав Беллман. 

— Що це? — запитав Чиверс. — Одна зі страхітливих підземних багатоніжок у пів милі завдовжки, про яких оповідають марсіани? 

— Ти наслухався тутешніх казок, — дорікнув йому Беллман. — Жоден землянин ніколи не бачив нічого подібного. Чимало глибоких печер на Марсі було ретельно досліджено, одначе у тих, що розташовані у пустельних регіонах — як Чор, не виявили жодних ознак життя. Я й гадки не маю, що́ могло видати той звук, але в інтересах науки мені хотілося б піти і з’ясувати. 

— Мені стає якось моторошно, — зізнався Маспік. — Але якщо ви волієте піти далі, то гаразд, я з вами. 

Без подальших суперечок або зауважень усі троє рушили вглиб печери. Вони вже п’ятнадцять хвилин доволі швидко крокували вперед і віддалилися від входу щонайменше на пів милі. Підлога ставала чимдалі крутішою, наче колись вона була руслом, яким у глибини печери ринув якийсь стрімкий потік. А на додачу змінилася й структура стін: по обидва боки здіймалися високі уступи багатої на метал скельної породи і зяяли вузькі западини, глибину яких не завжди вдавалося визначити, спрямувавши в них світло ліхтариків. 

Повітря стало важчим, і тепер